– Чи, може, цигани йому прочитають, га? – сміявся він.
– Не знаю, чи цигани, – супився батько Олексій, – але він, оно, читати навчиться раніше, ніж говорити.
Сказав і засумнівався. Дитині скоро три роки, а воно ні пари з вуст.
А мати своєї:
– Коли він навчиться читати, то як ми про це взнаємо? Уголос читати не зможе, хто ж знатиме, що він славний читака?
І пішло, й поїхало.
Та Миколка цього вже не чув, він біг стежкою, ноги самі несли його.
За хату? В поле? На річку?
Та де там – мав тепер інше спостерігати – циганський табір. О, де життя. Строкате, гамірне.
Ачхи-дри, ачхи-дри,
Гарно жити у шатрі!
Співають собі, грають.
А головна музика для Микольці – циганська кузня.
Тут молотки вистукують певні мелодії, і ще здалеку можна здогадатися, що кують майстри – підкову чи косу, – кожна річ вимагала особливого візерунку, особливого орнаменту ударів. Якому підспівували, сопіли міхи та шипіло влад розпечене вугілля.
Кожна така пісня завершувалася сичанням і булькотінням – це коли готовий розпечений виріб гартувався, занурюючись у воду – о, вже як пара вгору летіла!..
Та ніхто з місцевих кролевецьких ковалів не втне таких дзвінких бубонців чи таких дзвоників. Чи завіс на двері, або й ворота. А наддашок хто такий чудернацький викує? Та ніхто, та зроду!
Незчувся Миколка, як його оточив цілий гурт циганських дітей.
І що – побили? Щоб не підглядав? Бо хто ж любить, як за ними підглядають? Ніхто такого не любить.
Чи почали кепкувать, що він говорити не вміє?
– Ось, на.
Смугляве циганча тицьнуло йому до рук справжнього глиняного коника.
А інше, таке ж смугляве, взяло за руки та й потягло до гурту, який бавився поза шатрами.
Коник мав кілька дірочок. Як в одну дмухнеш, то коник свистів. А тулячи пальчиками інші дірочки, можна було міняти голос.
Ото й була перша Миколчина мова. А її, треба сказати, циганські діти розуміли пречудово.
Очі темнії, очі чорнії,
Очі дивнії, пречудовії!
Линуло понад циганським табором.
Це ті пісні, які співалися для загалу.
А що для себе – це велика загадка. Що вони співали поміж собою, якими піснями роми, наприклад, виховують своїх дітей – вони свято оберігають цю таємницю од інших.
Ніхто ніколи не чув їхніх, наприклад, дитячих пісеньок, казок, леґенд чи приповідок. Народ береже ці свої таємниці, аби інші не проникли до секретів, адже тоді може розпорошитися їхнє ядро, розійдуться вони по інших народах, мандруючи серед них. А так – дитину змалку тягло лише до своїх, бо там лише її й розуміли.
Ти чаменда, ти чаменда,
Парламуна, ти чаменда!
І розмовляли вони якось дивно – з придихом, довгими фразами, майже музичними, здавалося, що розмова може в будь яку мить зірватися на пісню, таку ж мінливу й примхливу, як і циганська мандрівна доля.
Про що вони говорили й співали невідомою мовою – незрозуміло, однак ясно, що найменший їхній пуцьвірок бачив світу набагато більше, аніж би всі кролевчанці, разом узяті.
Там, на горі, цигани стояли,
Стояла-думала,
Циганочка молода!
Отак і Миколка незчувся, як став там своїм.
Ніхто його не кривдив, ніхто не вважав за чужого, бавилися цілим гуртом, старші й менші, тут багацько було й немовлят, які розмовляли. Певно, не краще за Микільцюню.
Ну й що з того, що він співати не здатен? Зате добряче вміє танцювати, та так, що й старші ромале, було, замилуються – як хвацько утинає цей білявенький приблуда.
Тож його й калачем не одманиш од циганського табору.
Бувало, й мама гукає, гукає його, аж доки старші циганчата не візьмуть хлопця під руки та й не одведуть до рідної неньки.
–Ходімо вже, Микольцю, в тебе ж своя хата є.
Той крутить головою, що не хоче.
Однак тут мати мала секрет, знала, чим підманути малого.
–А йди, та будемо вдома ткати.
Тобто робити диво – із простих ниток творити цікавущі візерунки.
Які отак і не збагнеш, звідкіля вони беруться – наче й нізвідки, аж гульк – і вже тобі ціла низка яскравих квіток.
До цього дива в сім’ї всі мали хист.
Але про головну Миколчину таємницю не здогадувався ніхто – адже щойно починав стукотіти ткацький верстат, як на порозі виростала дівчинка Валя, яка, певно, хотіла перейняти їхні сімейні секрети майстерності.
Та їх ніхто й не ховав – усі в Кролевці були ткачами, і кожен володів своїми таємницями. Однак у Лукашів вони були, певно, веселішими, бо тут завжди знаходилося зручне місце для дівчинки, аби краще бачила роботу.