Выбрать главу

Бо ж у мами Васси були ще й чудові пісні до такої праці – й дитинчата зачудовано споглядали, як мелодії вправно переливалися у ткані візерунки.

Отакий тобі секрет!

Килимок тчеться – одні пісні лунають, а фартушок – геть інші.

За тим ніхто й не звертав уваги, що Микольця частіше не на ткання дивиться, а на свою маленьку подружку.

Гратися з нею на вулиці не виходило – там би діти засміяли його. А тут, у власній хаті, він наважувався крадькома зиркати на неї – яке ж бо гарне личко, гарніше, ніж би й крильце в будь-якого тобі метелика!

Та й за сонце, бува, гарніше, тобто ясніше...

А скільки щастя було в обох, коли їм доручили ткати крайку.

То вже Микольця аж німів, коли їхні пальчики торкалися. І як з отих дотиків поставали на тканині яскраві візерунки, наче слова лише їм двом відомої мови...

А окрайка тривала й тривала, і вочевидь не буде їй кінця й не буде їй краю; ще мить – і замість плетива орнаментів підуть літери й слова чарівної мови кохання. Так буде вічно?

Аж доки батьки Зелінські не кликали свою доню додому.

Та стрічка окрайки ще довго тяглася крізь Миколчину долоньку, і в кожному колінці тканого малюнку хлопчині ввижалися пальчики дівчинки.

Але так було нечасто, бо в дівчинки Вальчички завжди було доволі хатньої роботи: чи прясти, чи гусей пасти.

Отож частіше він, добряче під'ївши, мчав щодуху туди, куди його кликали ковальські молоточки та чаклунський п'янкий циганський гомін.

Яскраве, незвичайне їхнє життя – неначе дивовижний, тканий за морями, за горами, килим. Такий, якого зроду не втнуть і найкращі місцеві ткачі.

Не проганяли його. Співи – їхні, а танці – Микольчині. Життя, як суцільне свято. Біг до них набратися свободи. Хочеш – танцюй, а не хочеш – то ні.

І ось одного такого вечора сім'я Лукашів не помітила, чи лягав спати малий Микольця, чи ні; але на ранок усі сполошилися – малого ніде не було й видко.

Кинулася Васса поза хатою, поза кропивою – а ніде її Микольцюні нема.

Тоді помчала вона до високого пагорбу, туди, до циганського табору – а там пустка, ні наметів, ні шатер, ні циган – сама лише криниця од них лишилася.

Ще під вечір усі цигани знялися з місця і кудись подалися.

Де той табір тепер?

Помчали Лукашеві родичі навколишніми селами, та вже десь розпитали на дорогах, що чули люди, як хтось бачив циганські кибитки, й з одної визирало несподівано білоголове дитинча...

Ай, дару-дару-нинай-най,

Ай, налу-налу-нилай-най-лай!

Отак тепер і жили, без Микільцюні.

І вже нікому було більше дядькові Дмитрові читати дорослі книжки.

Та й дівчинка Валюня Зелінська чомусь не приходила до них більше на ткалю вчитися.

Такої щасливої дитини в кибитці не було – адже тепер, їдучи, міг Микольця щохвилини бачити нові картини.

Що крок коня – то новий пейзаж, на які така багата Україна.

Як дорога піде вниз – так тобі обов'язково буде річка чи озеро, як лівобіч – так і лісок чи гай; як правобіч – так і дивовижне духмяне поле.

До циганської роботи його не при нукали – що ти візьмеш із німкуватої дитини? Нехай оно мовчки хмиз для багать збирає чи води свіжої принесе.

А найбільше з нього користі, що воно таке біляве, гарненьке, що на ньому кожне око тут відпочиває. По такій русявій голівці долонею проведеш – одразу тобі легше стає, радісніше. Бо воно таке втішне, миле, ніколи не кричить, не верещить, як усі інші тут дітлахи.

А найбільше щастя для малого почалося, коли циганська валка в'їхала межи високих гір.

То ж таке диво, якого ніколи не здибаєш у Кролевці. Та й навіть під самим Глуховом такого зроду не побачиш.

І небо мінливе – тут тобі то хмари, то сонце, то дощ, то вітер.

А як далеко звідси видно – здається, озирнись назад – і побачиш усеньку Вкраїну, яку промандрував...

Не минуло й зо два роки, як увесь Кролевець вразила велика новина – маленьке русяве циганча примандрувало назад, і коли увійшло до рідної домівки, то ніхто його не впізнав.

Доки не скрикнула Васса, яку він, прилинувши, обійняв.

Скільки сердешна жінка перемучилася! Вже потроху й надію була втратила побачити свого меншенького.

Усі кинулися його одмивати – та де там! Таку засмагу ніяким милом не одітреш.

Позбігалися всі околиці, аби на власні очі побачити таке диво – Миколка Лукашик утік од циган і сам примандрував небезпечними повоєнними шляхами назад до рідного міста.