Бо ж у мами Васси були ще й чудові пісні до такої праці – й дитинчата зачудовано споглядали, як мелодії вправно переливалися у ткані візерунки.
Отакий тобі секрет!
Килимок тчеться – одні пісні лунають, а фартушок – геть інші.
За тим ніхто й не звертав уваги, що Микольця частіше не на ткання дивиться, а на свою маленьку подружку.
Гратися з нею на вулиці не виходило – там би діти засміяли його. А тут, у власній хаті, він наважувався крадькома зиркати на неї – яке ж бо гарне личко, гарніше, ніж би й крильце в будь-якого тобі метелика!
Та й за сонце, бува, гарніше, тобто ясніше...
А скільки щастя було в обох, коли їм доручили ткати крайку.
То вже Микольця аж німів, коли їхні пальчики торкалися. І як з отих дотиків поставали на тканині яскраві візерунки, наче слова лише їм двом відомої мови...
А окрайка тривала й тривала, і вочевидь не буде їй кінця й не буде їй краю; ще мить – і замість плетива орнаментів підуть літери й слова чарівної мови кохання. Так буде вічно?
Аж доки батьки Зелінські не кликали свою доню додому.
Та стрічка окрайки ще довго тяглася крізь Миколчину долоньку, і в кожному колінці тканого малюнку хлопчині ввижалися пальчики дівчинки.
Але так було нечасто, бо в дівчинки Вальчички завжди було доволі хатньої роботи: чи прясти, чи гусей пасти.
Отож частіше він, добряче під'ївши, мчав щодуху туди, куди його кликали ковальські молоточки та чаклунський п'янкий циганський гомін.
Яскраве, незвичайне їхнє життя – неначе дивовижний, тканий за морями, за горами, килим. Такий, якого зроду не втнуть і найкращі місцеві ткачі.
Не проганяли його. Співи – їхні, а танці – Микольчині. Життя, як суцільне свято. Біг до них набратися свободи. Хочеш – танцюй, а не хочеш – то ні.
І ось одного такого вечора сім'я Лукашів не помітила, чи лягав спати малий Микольця, чи ні; але на ранок усі сполошилися – малого ніде не було й видко.
Кинулася Васса поза хатою, поза кропивою – а ніде її Микольцюні нема.
Тоді помчала вона до високого пагорбу, туди, до циганського табору – а там пустка, ні наметів, ні шатер, ні циган – сама лише криниця од них лишилася.
Ще під вечір усі цигани знялися з місця і кудись подалися.
Де той табір тепер?
Помчали Лукашеві родичі навколишніми селами, та вже десь розпитали на дорогах, що чули люди, як хтось бачив циганські кибитки, й з одної визирало несподівано білоголове дитинча...
Ай, дару-дару-нинай-най,
Ай, налу-налу-нилай-най-лай!
Отак тепер і жили, без Микільцюні.
І вже нікому було більше дядькові Дмитрові читати дорослі книжки.
Та й дівчинка Валюня Зелінська чомусь не приходила до них більше на ткалю вчитися.
Такої щасливої дитини в кибитці не було – адже тепер, їдучи, міг Микольця щохвилини бачити нові картини.
Що крок коня – то новий пейзаж, на які така багата Україна.
Як дорога піде вниз – так тобі обов'язково буде річка чи озеро, як лівобіч – так і лісок чи гай; як правобіч – так і дивовижне духмяне поле.
До циганської роботи його не при нукали – що ти візьмеш із німкуватої дитини? Нехай оно мовчки хмиз для багать збирає чи води свіжої принесе.
А найбільше з нього користі, що воно таке біляве, гарненьке, що на ньому кожне око тут відпочиває. По такій русявій голівці долонею проведеш – одразу тобі легше стає, радісніше. Бо воно таке втішне, миле, ніколи не кричить, не верещить, як усі інші тут дітлахи.
А найбільше щастя для малого почалося, коли циганська валка в'їхала межи високих гір.
То ж таке диво, якого ніколи не здибаєш у Кролевці. Та й навіть під самим Глуховом такого зроду не побачиш.
І небо мінливе – тут тобі то хмари, то сонце, то дощ, то вітер.
А як далеко звідси видно – здається, озирнись назад – і побачиш усеньку Вкраїну, яку промандрував...
Не минуло й зо два роки, як увесь Кролевець вразила велика новина – маленьке русяве циганча примандрувало назад, і коли увійшло до рідної домівки, то ніхто його не впізнав.
Доки не скрикнула Васса, яку він, прилинувши, обійняв.
Скільки сердешна жінка перемучилася! Вже потроху й надію була втратила побачити свого меншенького.
Усі кинулися його одмивати – та де там! Таку засмагу ніяким милом не одітреш.
Позбігалися всі околиці, аби на власні очі побачити таке диво – Миколка Лукашик утік од циган і сам примандрував небезпечними повоєнними шляхами назад до рідного міста.