– Як це воно дорогу назад знайшло? – дивувалися сусіди.
Як? Та дуже просто – він твердо запам'ятав усі дороги, всі містечка та села, якими проїхав.
Не встигла рідня отямитися од першого щастя, як отетеріла од другого: Миколка почав нарешті говорити!
Та дуже легко й моторно!
Він швидко-швидко розповідав, що бачив, що чув од людей по дорозі, особливо вправно він змалював найбільше диво – високі Карпатські гори, й славних гуцулів, які там жили.
Отут усі вклякли по-справжньому.
Бо не змогли зрозуміти жодного слова – адже малий Микільцюня хвацько торохкотів... по-циганському!
–Оце так диво, – видихнув нарешті дядько Дмитро. – Щоби дитина перші слова сказала не по-нашому...
Батько Олексій, утираючи сльози радості, одкинув:
–Це, певно, як і ти, цигани добряче йому своїх книжок читали.
Усі сміялися.
А особливо Миколка, втомлений з дороги, але щасливий, що знову надибав свій рід.
–Тепера, – сказала мати, – треба нам у сім'ю пошукати тлумача, який би з циганської мови все те нам перекладав.
Однак, як виявилося незабаром, потреби в цьому не було ніякої – дуже швидко Микільцюня опанував і рідну мову. Дядькові книжки виявили свою велику користь, малий навчився їх читати ще до того, як пішов у школу.
–А я ж казав, а ви не вірили, – пояснював кожному Дмитро про те, що він єдиний був, хто не сумнівався в маленькому німому хлопчикові. – Бо які в нього очі! Та зроду таких очей у нетямущої дитини не буде.
У цьому хатньому гаморі й вирі Микольця щосили шукав очима інші очі – своєї маленької подруги Валечки.
І насилу знайшов їх – заплакані, зарюмсані. Вона прозирала крізь юрбу, напхом напхану в хату.
У школі маленький Микольця дивував усіх ще й тим, що легко засвоював іноземні мови.
Ну, наприклад, польську. То що тут дивного, якщо в малого було повнісінько родичів-поляків.
Або молдованів заслухаєшся – а їхня мова співуча, тож дуже легка – та це ж майже італійська, які тут проблеми?
Німецьку вчив у школі, вчив і од місцевих німців – вона геть неважка, схожа на єврейську, якою тоді торохкотів мало не весь Кролевець.
Бо Кролевець – то ж центр Всесвіту.
Де ти ще почуєш білоруську? А татарську? Ассірійську? Де ти її взнаєш, як не од тутешніх чудових шевців? Грецьку – це від колоністів. Сербська траплялася, бо ще були залишки колишньої Нової Сербії в Україні.
І найдивовижніше, що в кожній такій мові вчувався Микольці відгомін української. Це ж диво-дивне, скільки там, у чужих, здавалося б, мовах є багацько спільних слів?
Ну чому цього, крім нього, ніхто не помічає?
От узяти, наприклад, такі слова як казан, базар, або й майдан. Так же самісінько буде й по-татарському.
Найдивовижніше, що нелюбе, образливе слово хохол по-татарському означає син неба.
Або взяти, наприклад, французьку.
Якось у школі заходилася малеча бавитися на балконі в улюблену кролевецьку гру – середугу.
Микільцюня стрибнув поверх друзів, але занадто, так що аж перекотився через перила – й навіть Борько Черняк, та й би сам Льонько Череватень не змогли втримати його, вчепившись за сорочку – тріснула вона, і впав униз нещасливий друзяка...
Ще й ногу зламав.
– Нехай лежить, – утішав батьків дядько Дмитро, – слава Богу, з отакою ногою хоч знову за циганами не дремене.
Та куди тепер звідси він дремене, як чи не щодня його провідує дивна дівчинка Валечка.
Чомусь одвертає од нього очі. А поспішає, сідає одразу до ткацького верстата. Чи не тому, що Кролевцем поповзли чутки, що нова комуняцька влада хоче знищити ткацькі верстати й заборонити ткання?
Поволі під пальчиками дівчинки поставав рушник. Як дивовижна ще одна мова – промовляє до Микольці візерунками краще, ніж словами.
Коли Валюнька йшла вже додому, хлопчина милувався тими орнаментами, які чомусь дуже схожі на візерунки й інших народів, які мешкали в Кролевці й пишалися своїми візерунками по всіх базарах – універсальна мова, лише з іншими написами – словами.
От прокидається Микільцюня од торохкотіння ткацького верстата, дивиться, як вдало у Валі заплітаються в основу знаки орнаментів. Як вони повільно постають, що спершу й не вгадаєш, куди воно заплітається й звідки виникає.
Микольця, спираючись на костури, сідає ближче до дівчинки й починає допомагати.
– О, ти диви, вже й устав, уже й на видужання пішло, – заховав у вуса посмішку тато.
– Може, з нього хоч ткач вийде. Ба, яке воно стало цікаве до ткання, – радіє тихенько мати.
До якого ткання?
До Валюші приховано світяться його оченята; та й вона коли-не-коли зиркне на нього, й тут же потупиться до ниток.