Які?
Такі ж само, як і глядачі: тут тобі й цигани, й шляхтичі, й попи, й шинкарі – всі, без кого нема навколишнього життя.
Карпик прикипів очима до такого дива, особливо коли на сцені всі сперечались або гасали одне за одним. Так прикипів, що вперше на базарі втратив пильність.
– Ось ти де! – цупка рука куратора вхопила його за комір.
Обидва отетеріли. Куратор тому, що лише щойно зробив перекличку в школі, й усі були на місці! Як же цей жевжик опинився тут?
А Карпик несподівано заплакав:
– Я винен! Я тяжко винен! Мене викликали додому, бо захворів тато, а я, грішник, зупинився біля оцих ляльок, – розмазував він сльози, дивуючись, звідкіля вони, справжні, непідробні, в нього з'явилися.
Так голосно він просився, що мало не увірвав виставу, бо вже глядачі почали вмовляти куратора:
– Та відпустіть-бо його!
– Та як же воно кається!
Ба, навіть сердешна Рахиля зі сцени, плачучи, простягнула лялькові рученята до куратора:
– Одпустіть младенця! Бо ж це лише цар Ірод був невблаганний до малят!
Такі аргументи пом'якшили жорстоке серце шкільного наглядача.
– Біжи, і більше на очі мені не попадайся!
Та й відпустив.
І справді, школярик більше йому на очі не траплявся.
Лише щоразу, коли куратор зупинявся біля лялькової шопки, він натикався на якихось дивних глядачів – то на обідраного діда, маленького, але з гунявим голосом:
– Ти диви, що козак витинає! – показував він на сцену, ляскаючи куратора по спині.
Або на невеличку «бабцю», пелехату, в чималій хустці:
– Сором на таке дивитися, – пронизливо кричала старенька просто у вухо кураторові, штурхаючи його клумаком.
Але сама дивилася.
Потім серед глядачів почав з'являтися надто строкатий «циганчук», дуже схожий за своїм вбранням на лялькового цигана з вистави, з таким же здоровецьким кільцем у вусі:
– А мага фажера, а вага пажера! – штовхав він ліктем куратора по-панібратському, наче гімназичний наглядач міг збагнути його незрозумілу мову.
– Фон-фон, фон-фора! – напосідався той, і куратор не годен був утямити, що ці незрозумілі слова щойно лунали зі сцени вертепного театру.
– Що-що? – перепитував він.
– Ти чавела паравела, – була конкретна відповідь.
І вже не було меж його здивуванню, коли серед глядачів почала з'являтися невисока «черниця», геть закутана в чорне.
– То гріх, то гріх, – голосно шепотіла, тицяючи зашмарованим пальцем на шопку, й неодмінно зачіпала гострим ліктем куратора.
Той, сахаючись, тікав із гурту.
Звісно, кожного разу це був перевдягнутий Карпик Соленик, якого щоразу тішило власне перевтілення в інший образ.
Та не лише куратор, але й близькі родичі не впізнавали його в тісному гурті глядачів.
Упритул не впізнавали!
Карпик зробив для себе велике відкриття: всі голоси у виставі – чоловічі, жіночі й дитячі, виявляється, належали одному чоловікові – лялькареві!
Отож.
Яке ж було щастя прикинутися жебрачкою й сіпати за полу власного тата, доки той не подасть у брудну ручку «бабусі» копієчку!
Це була вершина артистизму, й тато вже почав лякатися, щойно бачив на вулиці «стару», яка переслідувала його.
Така нізащо не відчепиться, доки не виканючить милостиню:
– Пожалійте жебращу на лікарство странницю! – жалібно пищала вона.
Тужилася, аби не луснути зі сміху, бачачи в очах свого власного батька непідробний переляк.
Тож батько помалу почав обходити базар десятою дорогою. Особливо тамтешню театральну шопку, де його синочок, перевдягаючись, одпрацьовував щоразу нового персонажа з вистави.
Дуже того дивувало, як легко лялькар змінював не лише тексти, а й самих персонажів.
Побачивши серед глядачів когось із поважних панів, одразу міняв Запорожця на Солдата, а відповідно й мову його з української на московську:
– Ать-два-ать! Смірна всєм стаять! – командував він іншими ляльками. – Псірна, я каму я сказаль?
Особливих перевтілень набувала його вистава, коли поруч з'являвся жандарм. Тоді переінакшувалося геть усе – дійство одразу переносилося на верхню сцену, зникали шляхтичі й знахарки, попи й шинкарки, – і глядачі вмить опинялися за тисячі верст, аж в Іудеї, де жорстокий цар Ірод полював на Рахилю та безневинне її немовля.
«Заборонити, чи не заборонити виставу? А лялькаря замкнути в буцегарню? – ламав непрохмелену голову Пецько. – А з іншого боку, либонь, вона ж, той-етой, про божественне писаніє розповідає. Заборониш таке, то ще й сам, гляди, той-етой, у буцегарні опинишся...»