Він пильно додивлявся до сцени, однак нібито ж нічого беззаконного там не виявляв.
Коли ж він рушав геть, дія одразу переносилася на нижній поверх, де знову товклися крамарі, судді, лікарі, лихварі, й усіх їх гамселив булавою Запорожець – на превелику радість простих глядачів.
Карпик стільки разів споглядав це диво, що вже лякав тата й маму, бо уві сні кричав:
– Ой, гада, гада, ой, уже й підповзла і мене, Запорожця, вкусила!
Мама шепотіла заспокійливі слова, прикладала компреса:
– Завтра ти до гімназії не підеш. Лежатимеш, щось ти дуже заслаб, уві сні кричиш, Карпику.
– Ой, ні, матусю, я дуже хочу в гімназію, я дуже-дуже хочу вчитися!
Майже не брехав він, тому що вчився він у лялькаря краще й управніше, аніж у школі.
Бо де б у ті часи викладали театральне мистецтво? Ані шкіл таких, ні тим паче університетів тоді не було.
Звісно, лише на базарі цього й навчишся.
Ось мама йде з церкви, коли біля дому, біля самісіньких воріт наче з-під землі виростає невеличка бабця й шарпає її за рукав:
– Подайте на свічечку за здоров'ячко вашого синочка Карпика!
Почувши таке, молода мама тремтячими руками видобула гаманця, витрусила звідти кілька монет.
– Тримайте, бабусю, – оддала гроші.
Та глянула собі в жменю, а потім скрипучим голосом завважила:
– Це дуже багато, пані.
Й одсипала кілька монет назад.
Мама на таке здивувалася.
Рушила далі, озирнулася – а стара наче крізь землю провалилася...
Поволі зайшла додому, роздяглася.
І перша думка була: а як там синочок?
Зайшла до нього в кімнату і з радістю побачила, що сидить він за уроками, схиливши голову над книжкою.
Попестила його голівку, поцілувала. Й зраділа, коли побачила його веселе личко з густим рум'янцем щастя.
Дуже веселе!
Що ж там такого смішного вичитав синочок із підручника, наприклад, арифметики?
Тим часом лялькові вистави на базарі потроху почали мінятися.
Наприклад, лялька-Шинкарка почала рухатися й говорити точнісінько так, як і місцева знаменита шинкарка Лявониха:
– У кого гроші є, той у мене п'є, – а потім лялькар додавав її пронизливим голосом: – Такому наллю, й водою доллю...
Це викликало нестримну радість у глядачів!
Бо кожен знав, як у шинку дурять п'яниць. Бувало, як хтось там добряче налижеться, то йому наливала Лявониха вже навіть не розбавленої горілки, а чистісінької води. І той пив, та ще й радів, як багацько він здатен видудлити!
А ще більше всі тут раділи, коли на нижній сцені вертепного театру раптом виникав Жандарм. Опецькуватий, непохмелений і тому дуже лютий.
– Ану, той-етой, чим ви тут усі торгуєте? Чому, той-етой, ніхто самогонки не приносить на торг? Невже ви не розумієте, як ув мене голова болить зранку? Бо ув шинкарки Лявоньки не прохмелишся – так сильно розбавляє водою горілку, що той-етой... Ну, порятує хто-небудь охоронця порядку, чи ні?
Народ хапався за боки, регочучи, впізнаючи жандарма Пецька.
Лялькар також захопився власною виставою, він аж пашів – так радів з власного успіху. Він не знав, що місцеві п'яниці вже донесли шинкарці Лявонисі, що її у вертепному театрі «зображають».
А також і про жандарма Пецька не проминули настукать, як він її розбавлену горілку хиляє та лає...
Отож вона хутенько помчала до нього у відділок.
Принесла жандармові нерозбавленої горілки, налила, той перехилив, радісно крекнув, занюхав рукавом.
– Ну, що тобі, Лявонихо?
– Ой, не тілько мені. Там, на торгу, вертепний театр наших людей проти влади підбурює!
Як почув це жандарм, так ураз протверезів.
– Що ти верзеш? Ти думаєш, той-етой, що ти сказала?
Лявониха підкопилила губи й ще раз налила горілки правопорядникові.
– Думаю! Бо він там такою гидкою лялькою зображає вас!
Склянка з горілкою завмерла на півдорозі до жандармівського рота.
– Що-що-що?!
Він вискочив з-за столу і, вхопивши картуза, рвонув із відділку.
Тим часом на базарному майдані тривала вистава.
Уже й глядачі, дивлячись на сцену, починали повторювати за ляльками слова:
– Якщо я, той-етой, протверезію, – ревіла лялька-Жандарм, – то на чому ж тоді порядок триматиметься? Га, той-етой?
Публіка котилася зо сміху.
Так ніхто й не помітив, як іззаду до лялькового театрика скрадається справжній жандарм Пецько.
Навіть Карпик Соляник не побачив, – бо той скрадався обережно, ховаючись за ятками...
А тоді несподівано спритно вхопив лялькаря за комір.
– Ось я зараз тебе!
Народ так і зойкнув із несподіванки!
А надто сам лялькар – руки в нього трималися за ляльки, і тому він ніяк не зміг захиститися...