Так Карпо Соленик промандрував усією Україною. Йому пропонували золоті гори, аби він переїхав до російської столиці на імперську сцену й став там провідним актором. Але він щоразу відмовлявся. Чому? Та тому, що тут він мав рідного глядача, якому були зрозумілі всі перевтілення Карпа Соленика.
ПЕРЕКИНУТИЙ СВІТ
Його в селі вже боялися не лише діти, а й дорослі.
Бо всі не раз бачили, як малий Йосип Тимченко крадькома вилазив на чиєсь чуже горище.
Потім затикав там усі щілини, й прокручував дірку. Тоді її затикав і прокручував нову в протилежному закутку.
А згодом перелазив до іншого горища.
– Чаклує! – казали одні.
– Ще, бува, запалить, – міркували інші.
Ну, що це за дитина, яка любить найдужче горища?
Дужче навіть, ніж іграшки, ігри.
Ну, хіба може якесь темне горище бути цікавішим за гру в «куці-баби»? Або в «цурки»? Або в... Та безліч же розваг для дитини є в селі, а вона весь час вештається по горищах.
– Темряви! Темряви шукає, – багатозначно говорили треті, красномовно задираючи пальця вгору.
– Ти диви, а батько ж у нього чесний селянин.
Кивали головами.
– Еге, хороший кріпак з нього.
– А дитина в чортзна-кого вдалася...
– Оце ще відьмак виросте, – зітхала громада.
– Пропали тоді наші курчата...
– ... і поросята!
Так би чутки могли дійти і до корів та волів.
Бо ніхто не знав, що все було насправді не так.
Тільки кому і як поясниш?
А почалося все з того, що якось, шукаючи капосного кошеняти, заліз на горище та, притомившись і пригрівшись там, заснув.
Коли ж прокинувся, то очі деякий час звикали до темряви.
А коли звикли, то побачив, що спить не на горищі, а у вишневому саду.
Ні – протер очі й переконався, що таки сидить під батьківським дахом, а садок той чомусь розташувався на бовдурі – великому побіленому димарі.
До того ж – і це найголовніше – садок тепер був перекинутий догори ногами!
Хлопчина підскочив, – і враз садок на димарі затулила його власна тінь.
– Що за дивина?
Побачив тоді він, що крізь маленький отвір у стрісі, який, мабуть, проколупали горобці, лине сліпучий пучок світла – і воно, падаючи на білу стіну, малює там оті гарнісінькі вишневі дерева, які тепер ростуть... гілками донизу, а стовбурами – догори!..
Ось тобі й горобці!
І ніхто не знав, що там є диво – дірочка у стрісі.
Головне – спершу звикнути до темряви.
А вже потім дивуватися з навколишнього перекинутого світу.
Як же це так? Звідкіля береться зображення?
Особливо, коли там постала матір, несучи в'язанку хворосту.
Стомлено скинула її з плеча, сперлася на стовбур трохи перепочити. Все це догори ногами.
Йосип із подивом спостерігав, як рідна матір на білій крейдяній поверхні раптом знову завдала собі ношу на плечі й рушила просто до нього.
– А-а! – хотів скрикнути він, однак вчасно затулив рота.
Бо хіба ти матері поясниш, що він бачив її на горищі? Та ще й перекинуту? Одразу тебе поведуть до всіх шептух-знахарок зіллям поїти...
Ой, ні.
А краще ту дірку заткнути. І проколупати нову з протилежного боку – й побачити, як подвір'ям ходять гуси та качки, і як одна з них плаває в калюжі – теж догори дриґом.
І кому ти потім розкажеш про таке, щоб тобі повірили, – та ще й про рідну матір, яка носить хмиз догори ногами?
Уже краще нишком проникнути на обійстя тітки Стехи, пролізти до неї на горище, позатикати там усі щілини й дірочки.
Окрім одної, звісно.
А тоді спокійно дивитися на чужому комині-бовдурі вже не на матір, а на тітку Стеху.
Як вона собі спокійненько, догори ногами стоячи, годує курей, а зерно сиплеться в неї з руки – і куди?
Та ж не вниз, як годиться, а вгору, на перекинуту землю!
Але головне диво полягає в тому, що невже ніхто раніше не помічав проколупаних дірок на горищі?
– Мабуть, у них не було такого гарного побіленого комина, – вирішив нарешті хлопець.
Бо ж комини, як заведено, закіптявлені.
– Це лише наша мама його добряче побілила, тому на ньому все так чудово видно!
Одного разу він вирішив розповісти матері про свої таємниці, та вона одразу ж почала хутко його хрестити й шепотіти:
– До церкви треба чи до ворожки.
Й заплакала.
– Мамуню, чого ти?
– Ще й питає... О, божевільний, хоче весь світ догори ногами перекинуть.
Тому Йосип вирішив узагалі нічого нікому не казати, якщо навіть рідна матір так перелякалася...