Оце мама слушно про церкву згадала. Бо якщо на неї вилізти, та поколупати дірочку – ого, як далеко можна побачити!
– Мамо, а скажіть, де б ото дістати такої чорної тканини, щоб усі вікна в церкві можна було позапинати?
Він ще не договорив, а матір уже зірвалася геть, хрестячись.
Справді, біда – де ти такого рядна знайдеш, щоби позавішувати там вікна?
Он у рідній хаті це набагато легше зробити.
Позапинав вікна свитками, одсунув дірочку – і маєш волю до перекинутих спостережень.
Побачиш хату. Та що хату – цілий ставок.
Ставок – це тобі не калюжа.
Малий Йосипок мало не покотився зо сміху – як кумедно там качки догори ногами плавають!
Особливо ж буває смішно, коли яка качка пірне вгору, у воду, та ще й зникне там!
А оно – хто то йде стежкою? Перекинутого й не впізнаєш – чи то піп, чи то вчитель...
Як же після всього побаченого не полізти знову під стріху хрещеної матері Стехи?
Бо її хата стоїть просто на шляху до Одеси.
Ото й побачиш шлях, та як по ньому перекинуті догори ногами коні везуть перекинутого догори колесами воза, та як перекинутий дядько Кирило на нім махає батогом та гейкає.
Оце дивина!
А потім хутенько злізеш із горища, вибіжиш на шлях і побачиш того ж дядька Кирила, однак уже не догори ногами, а справжнього.
– Здрастуйте, дядьку Кириле!
– Здоров, – буркне той, дивуючись, чого це в малого Йосипа так радісно світяться оченята.
– А чого це ви, дядьку Кириле, догори возом їздите?
Той про всяк випадок цвьохне на коней, та й пожене швидше од такої дитини.
Мав той дядько Кирило, окрім їхання догори ногами, ще одну дуже важливу цікаву звичку.
У вільний день він приходив під крамницю, яка правувала всім і за корчму, щоб купити там пляшку казьонки, тобто горілки.
Надпивши її чимало, виходив надвір.
А потім, допивши, урочисто розбивав пляшку об стовпа, якого наче навмисно для цього закопали поперек стежини.
Одного такого разу побачив малий Йосип, як дивовижно зблиснуло на Сонці одбите денце пляшки, перш ніж упасти в траву.
Розшукав малий те денце – і що? Зиркнув на нього, а потім крізь нього, опуклого – й отетерів: усенький білий світ навколо, заломлений у кривому склі, також перекинувся догори ногами!
Отже, не треба більше лазити чужими горищами, варто лише носити з собою отаке чарівне скло, і в будь якому місці можна побачити все догори ногами.
Навіть ставок.
Та що там ставок – навіть церкву з усіма її блискучими банями можна залегко перекинути й милуватися нею всією, скільки заманеться.
– Уже малий Йосипок не лазить чужими горищами, – гомоніли люди в селі.
– І слава Богу.
– Однак, – не вгавали односельці, – завів він собі іншу шкідливу звичку: де не побачить яке скло – розіб'є й дивиться крізь нього.
– Еге, усеньке скло біля отого Кирилового стовпа позбирав.
– Мабуть, також п'яницею хоче стати.
– Біда!
Так, мав Йосипок уже цілу торбину вигнутих і ввігнутих денець. Не кожне годилося для спостережень перекинутого світу.
Одна біда: нікому він не міг розповісти про свої важливі оптичні відкриття – бо коли старші хлопці взнають, та й пооднімають його округлі скельця.
А головне: коли й малеча про таке довідається, то повибирає всі пляшки, тож у всій волості не знайдеш жодного путнього денця!
Тим паче, що тепер для спостережень уже не потрібна темрява – стань під сонцем, наприклад, посеред пасовиська, піднеси до очей скельце – і вся череда вмить збирається докупи в тебе перед очима!
Особливо той рудий бичок, який сновигає навколо та ще й починає старших займати – ну, як тут не луснути зі сміху?
– Оно ваш Йосипок, – доповідали пастухи батькам, – вже геть із глузду зсунувся – крізь бите скло дивиться та знай регочеться!
– До ворожки, – вирішила матір.
– А потім до попа.
Бо, звісно, піп ворожити не вміє й іншим забороняє.
Але про які заборони йдеться, коли рідна дитина химери жене? Та матір задля дитини й не на такий гріх наважиться...
І водили його, й показували, й одшіптували, й одмолювали, однак хлопчина вперто мовчав, не зізнавався, знаючи, що тоді лише погіршить справу.
А справа була дедалі цікавіша, бо обростала новими ідеями: а якщо в дірку на горищі вставити таке опукле скельце?
Довго він їх до дірки підбирав та вставляв – доки не побачив на комині чудове перекинуте зображення.
І воно відрізнялося від попередніх тим, що було набагато яскравіше та чіткіше.
От!
Він аж затанцював на горищі, однак хутко принишк – ще, бува, почують тупотіння, то вже до лікаря у волость повезуть.