Олесь Ульяненко
Богемна рапсодія
Клоц
Жінка, розрізаючи мертве плесо води, пливла посеред річки; і він споглядав її, дивуючись, що нечутно було найменшого шурхоту; вода лежала тихо; він бачив, як тіло обтікали прозорі хвилі, що охоплювали, занурювали плечі і відкинуту трохи набік голову із жмутом чорного тугого волосся; береги омивались рожевим туманом: скільки б не силував свій слух, — річка мірно розливалася широким плесом, а туман розмивав береги; це видалося Кості навдивовиж знайомим, і він навіть забажав щось пригадати, але зір натрапляв на блискучу поверхню; річка не шамротіла, — тільки видно було у сріблястих бульбахах дно і витягнуте біле, мармурове тіло жінки, яке пропливало над кущами червоних, жовтих, зелених товстих водоростів. Потім земля гойднулася під ногами; з подивом Костя побачив під собою хмару білого туману, тепле повітря заворушилося тілом, а по тому він втратив свідомість, і прийшов до тями, коли прогнутою дугою ввійшов у воду, не знявши бризок. Коли випірнув, то сонце билося маленькою кулькою, — схоже на м'яч з пінґ-понґу, лизнуло губи, розмазалося білими віхтями по рогівках очей, далі скочило на порцеляну неба, а жінка повернула голову, — він відсахнувся, бо не угледів нічого, окрім невиразної плями, — й вони попливли поруч, разом: рожевим туманом крилися береги, відсвічувало порцеляною, від того пробивало дитячим захопленням і задивуванням, начебто хтось дозволив глянути на дитячі, давно чомусь забуті лубочні малюнки, що дарують до Нового року. І Костя радів тому нечуваному захопленню жінкою, яка була ось тут, біля нього, поруч, — це, швидше, нагадувало якийсь безпричинний сміх, і наштовхувало на дивний сон, де він сміявся, — навіть зараз ту місцину бачив, а та місцина пролітала перед ним, відхлинула, затихла, бо річка роздавалася все більше, а тіло жінки до нестерпного бажане, так, що пекло аж у паху; але недоступність її тіла чарувала, змушувала розгрібати руками німоту води, і скільки б не силував себе, та розгледіти ні обличчя, ні обрисів жіночого тіла Костя не міг. І в цій дивосвітній плинності він подумав: якщо вийду на берег, то від того нічого не зміниться, однак — не знати чому — швидко втішився, що пливе поруч із гарною жінкою, і радів від тої незбагненної домовленості між ними, а ще від того, що вони все ж таки колись та допливуть до кінця; а зараз тішило, що з ним гарна жінка, чиста вода; чисте небо піднімалося догори вище, вище, вище, де пропікало синь велике жовте сонце… Костя прокинувся; надворі у самому розпалі стояв день; мимохіть згадав сон, підвівся, незграбно, а швидше від тісноти, зачепив ліктем пачку чаю, — чорні й білі крихти розсипались на підлозі; тільки за кілька секунд долинув до вуха звук; шматки вилинялих плям на вифарбуваних дошках; насторожилися, задріботіли лапами таргани, зістрибуючи з царини; Костя запалив цигарку, втупившись поглядом у вікно, затягнуте білим поліетиленом; знадвору мляво, розтопленим оловом проїдалося світло, розірваним, безколірним ошматтям обмивало предмети. Купа книжок, друкарська машинка, лампа з обплавленим торшером; надворі розламували горлянки півні, глухо б'ючи крильми; посеред кімнати пачка розсипаного чаю; світло від обіднього сонця переполовинювало кімнату, а в — метр на метр — сінях, куди прочинені були двері, розбивалося на бризки; Костя запалив пригаслу цигарку, нахилився, щоб підібрати чай, пацьорок злиплого волосся затріщав на кінчику жару; засмерділо, і він незграбно затупцювався, махнувши рукою; відтак подумав: сон був приємним, і немає різниці про що там ішлося; розсипаний чай ворушився на підлозі комахами, сонце пробивало проміння крізь більмо затягнутого поліетиленом вікна, це Костю дратувало; затуливши шибку подушкою, він влігся, затягнувся димом, подумав про сон, помацав вільною рукою штани, заматюкався; обвів зором кімнату, начебто все вперше бачив: стіни тріпотіли шматками шпалери, чай на столі, упаковка снодійного; потягнувся, — з вулиці все чіткіше, швидше відбивалися кроки, видно, бралося на мороз, бо сонячний обідок прорізався крізь поліетилен. Зіскочивши на рівні, Костя вибіг на вулицю. Двері із протяжним скрипом зачинилися. Холодний вітер стелився залитим кригою обійстям, поодинокі дерева стриміли чорними, голими стовбурами, стрімко розкидавши непідрізане віття, клацала, чіпляючись об землю перекошена хвіртка, — поворот голови ліворуч утопив погляд у ярузі. Вітер починався з яру: небо чисте, видно було, як нагиналися, дрижали карликові дерева, мерехтіли стіни будиночків із червоної цегли, вкритих гостроверхими дашками; у вічі кидалося: як вітер повзма по чорній, вимитій за ніч дощем землі летить безборонно на місто; потім розсиплеться подвір'ями, завирлує обійстями, складаючи нудну пісню і б'ючи дротом, натягігугим для білизни, об низькі покрівлі та перекошені паркани, а вже опісля безсило покотиться сухожиллям закутків, увіллється в напнуті артерії міста. Та перед цим вітер прудко сапався, неспроможний вирватися на простір, не в змозі перескочити десятки, сотні, тисячі потічків мурахів, і лишень птахи, що летіли над землею, тривожно кугикали, бо бачили в тих комахах людей; сонце гріло в скроню, і Костя, покашлюючи, пішов упродовж стіни, краєм ока ловлячи власну коротку тінь. Глянувши на забите поліетиленом вікно, він подумав про жінку, але не про сон, а саме про жінку, яка наснилась: так, без сумніву, він її ніколи не бачив. Зайшов до хижі. Двері хряцнули і зачинилися. За кілька хвилин розсміявся про себе, сів і втупився у рештки розсипаного чаю; перевів погляд на стільця, подивився на низьку стелю, на перекошений календар, на чай, на купу списаного паперу; закрив очі; подумав про сон. Сон голубим серпанком висів над головою. Костя влігся, постарався заснути; думка тужнявіла, і вже за хвилю нічне сновидіння втиснулося в нього і перетворилось на реальність. Він вирішив, щоб не марудитися, треба кудись йти; у вікно жовто, розтягнутою смугою вперто хлюпало сонце. Вже на вечір.
— Втомився, — сказав.
За хвилину вирішив поставити чайник; в кімнаті, що навпроти, через двір, у вікно рівно падало світло. Смеркалося. Вікно розташоване занадто високо, і від того в кімнаті плавала в'язка напівтемрява; світло вихоплювало тільки газову плиту, половину стола, частину закіптюженої стелі; на столі, з порваного пакета тоненькими струмочками дзюрчало молоко; падало на розкидане кахельною підлогою сміття. Калюжа мала форму неправильного серця, — такі трапляються в оголошеннях про самітніх жінок та чоловіків. Костя креснув сірником, — вихопилося синє полум'я, затанцювали довгі тіні, що зразу вкоротшали і тріпотіли куцими недогризками; крізь шибку фіолетово вповзав вечір; зі стріхи впала зграйка горобців. Закипала вода в чайнику; пара облизувала повітряви-бірник; на подвір'ї, затуленому високим зеленим парканом і втихлому на вечір, він подивився на небо; як тільки звів виблідле обличчя, ізгори трусонула мряка, швидше схожа на снігову січку. Вже в комірчині Костя посьорбував гіркий чифір, вирішив у місто не потикатись: вечір потухав; упало чорне сонце; сходило на ніч. Костя вилігся на брудному матраці, не зморгнувши, дивився на слабкий вогонь лампи; думав про сон. Підвівся. Вийшов надвір. З неба падав дощ. Дощ періщив начебто влітку: скидав потоки води на дахи, на землю, змивав рештки снігу, й земля на ранок проглядалась крізь сувої туману чорними кавернами. Дощ лютував до опівночі. Костя лежав, слухав, як порожньо вибиває краплями; важкими, прямовисними краплями об покрівлі, об розкислу землю; довго і нудно, монотонно наступає вулицями, розсипається над кварталами. Після опівночі дощ ущух, і сніг легко посипався ізгори, а далі, підхоплений вітром, що знову піднявся із яру, покрутився подвір'ями, вирвався на простір, тягнучи за собою хвости брудної пилюги. Вдарив мороз. Сходилось на ранок. Перед вікнами протупцювався божевільний; його знали давно, навіть здогадувалися, де мешкає. І от божевільний прокрутився перед сліпучими від сонця і неба вікнами, протягнувся нудьгуючими, буденними людськими зіницями, тонкогубо витягнув усмішку, подався страпатою тінню, граючи у великих вітринах комісійних магазинів, де в сизині ранку тішилися мімози, стрекотали декоративні папуги; а з балкона, згори будинку, над магазином, там мешкали люди, видно частину дороги і можна спостерігати, як приходять, проходять, приходять, відходять жовтими цідилами автобуси; у половинку вітрини, де під обід плаває сонце, визирали гарні пички дівчат-продавщиць.