«Жабка» згасла. Мітелик обернувся і зустрів допитливий погляд секретарки. Він вирішив не вертатися до кабінету шефа. «Промутять ту байду без мене».
Тієї миті виявилося, що «байда» добігла до фінішної стрічки.
Першим з кабінету президента вийшов Почеконіус, за ним Фролюк і Ранке. Мітелик раптом згадав, що вчора мав намір дещо запитати в піарника.
— Дімич, можна тебе на два слова? — звернувся він до Почеконіуса.
— Можна, — піарник зняв окуляри, вийняв з кишені шматок замші й став терти ним товсті лінзи. — Навіть на три.
— Але зайдемо до мене.
— Щось секретне?
— Ні, не секретне. Але… — Мітелик очима вказав на Фролюка, котрий щось пояснював секретарці, грізно нависаючи над її столом.
— Ага. Зрозуміло.
Вони зайшли до невеликої кімнати, яку старший консультант ділив із Ранке. У ній заледве поміщалися два столи і старий облуплений сейф. Почеконіус важко сів на край ближчого до дверей столу, ледве не скинувши на підлогу ноутбук Мітелика. Окуляри він все ще тримав у руці.
— Дімич, ти пам'ятаєш, як на порівняльному семінарі років два тому ми переглядали київські відеоматеріали від дві тисячі четвертого року? Тоді в шефа зібралася уся компанія, Лара, Лєна…
— Переглядали, пам'ятаю.
— Тоді я щось таке казав про технології масового гіпнозу, нейролінгварне програмування…
— Ну?
— А ти тоді заперечив, що тримати на площі цілодобово сімсот тисяч народу лише за гроші та засобами НЛП неможливо. Ти тоді ще щось таке сказав про якусь «падеуму», пам'ятаєш?..
— А, так, щось таке пригадую… «Пайдевма» — це з теорії одного африканіста кінця дев'ятнадцятого століття, Лео Фробеніуса. У нас із ним прізвища дещо схожі, — піарник посміхнувся. — Пайдевма — це у Фробеніуса щось на кшталт містичної душі або ментального кола певного народу. Інші називали цю штуку «егрегором» — захисником…
— Ти тоді казав, що тою «пайдевмою» можна керувати.
— Я навіть таке казав? Керувіати? Я жартував, старий. Пайдевма… Ну, скажімо, так: існують різні припущення різних там пупкіних і попкіних. Це ж не наука. Якась напівмістика або ж навіть чиста містика… А чого це ти раптом згадав?
— Мені тут інформацію підкинули. Буцімто тоді, у дві тисячі четвертому, якісь серйозні люди намагалися маніпулювати егрегором за допомогою давніх шаманських практик. Ти про таку мурзілку чув?
Почеконіус замислився. Він знову почепив окуляри. Споряджене важкими блакитнуватими лінзами його обличчя дивним чином замкнулося, немов окуляри були засувкою для невидимих дверцят, прилаштованих десь між вилицями піарника.
— Ні, не чув.
— А зі спільних знайомих хтось цими питаннями займався?
— Хтось. Колись. Любителі дешевого гонілова у цій країні ніколи не переводилися… — Почеконіус поплескав Мітелика по плечах. — Займайся, Валєро, своїми питаннями по своїх темах. І будеш ти, старий, жити довго і щасливо. Амінь!
Піарник швидко вийшов з кімнатки, залишивши в її тісному кубі запах туалетної води «Givenchi». Старший консультант зморщив носа. Йому ніколи не подобалися смоляні аромати свіжозрізаної деревини.
Одноокий зустрів Мітелика, сидячи у цивільному і сріблястому «Nissan GT-R'i». На запитання, куди дівся учорашній фронтовий «лендкрузер», Яра замість відповіді сплів незрозумілу фігуру з трьох пальців.
— Заплутуємо сліди від поганих хлопців? — Валерій Петрович намагався триматися впевнено.
— Намагаємося.
— У мене тут питання виникли.
— Питання, кажеш… Це добре. Але питання будуть потім. Сідай, їдемо.
Як тільки старший консультант закрив дверцята, авто стартувало. Яра довго петляв провулками старого міста, уважно вдивляючись у монітор на приборній дошці. Відеокамера заднього огляду показувала лише припарковані авта, випадкових перехожих, одноповерхові і двоповерхові ампірні будиночки і старі дуплясті липи середмістя, поміж яких бадьоро маневрував їхній сріблястий «японець».
В одному з таких тихих провулків Одноокий різко завернув у відкриту браму особняка. Авто з'їхало пандусом до підземного гаражу, брама за ними зачинилась автоматично.
— Знімай піджак і сорочку, — скомандував Яра, — Там, на задньому сидінні, у пакеті футболка і окуляри. Портфель свій лиши у машині. Я її закрию.
Сам він теж зняв откутюрний піджак і одягнув захисного кольору мисливську безрукавку з безліччю кишень і ремінців. Синій блайзер Одноокий змінив на білий. Переодягнені компаньйони сходами піднялися з гаража до першого поверху будинку, проминули кілька добре умебльованих кімнат і вийшли на задній двір особняка. Густолисті дерева і кущі порічки затуляли цей двір від цікавих очей. Через вузьку хвіртку, більш подібну до дверцят неспалимої шафи, Одноокий і син артилериста вийшли до вузького проходу між бетонними парканами сусідніх вілл. Тим проходом вони дісталися до двору посеред багатоповерхівок. Там Яра ще раз перевірив відсутність «хвоста». Судячи з усього, нічого підозрілого він не помітив. Двір був майже порожнім. Старша жінка порпалася у сміттярці, коти грілися на металевих дашках вентиляційних отворів. Через прохідний під'їзд одної з багатоповерхівок компаньйони вийшли на Привокзальну площу. Яра відкрив дверцята синьої «лади», припаркованої просто на тротуарі. Сідаючи біля водія, Мітелик зауважив велику шкіряну торбу, запхану під крісло.