Коли їхня процесія порівнялася з першими парканами, Мітелик відчув погляди. Він не бачив жодної людини, але з-за парканів, з мансардних та піддашних спостережних пунктів їх розглядали невидимі пильні тубільці. Валерій Петрович кинув погляд на Індиго. Та продовжувала впевнено йти вузьким проходом між металевими сітками огорож. Тільки тепер він зауважив, що на ноги дівчини надіті яскраві помаранчеві шльопки.
У відкритому вікні споруди, котра архітектурою нагадувала собачу буду, з'явилося замотане у хустку погруддя старої жінки. Вона крикнула:
— Я не живу!
— Сумашедша, — не обертаючись, прокоментувала Індиго.
— Я не живу, ви мене чуєте!? Не живу! — не вгавала стара.
За парканом напроти загавкав собака.
Під крики і гавкіт компаньйони вийшли на місцеве перехрестя. Біля хвіртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жінка.
— Слава Йсу! — привітав її Одноокий. — Не підкажете, бува, де тут дача Лосинської?
Жінка не відповіла на вітання, мовчки подивилася на компаньйонів і зайшла до будинку.
— На диво привітні тут люди живуть, — посміхнувся Яра.
— Я не живу! — вчергове донеслося з вікна «собачої буди».
— Там, — сказала Індиго, показуючи на прохід, що вів наліво.
— Ти щось побачила? — насторожився Одноокий.
— Що?
— Ту річ.
— Ні.
— А що?
— Місце тої дачі.
— Товстуха про це подумала?
— Мабуть.
— Що значить «мабуть»?
— Я не знаю.
— Добре, подивимося.
Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.
— Господи! — вирвалося в Мітелика. — Хто це зробив?
— Привиди, Міта-брате, привиди…
— Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? — спитав Одноокий, коли вони в'їхали до міста.
— Ти забув: я все ще одружений.
— Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.
— Якась крайня необхідність?
— Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.
— Ти й у церкві підробляєш?
— На чверть ставки.
— «Кілька днів» — це скільки?
— Три-чотири.
— Не більше?
— Ні. Не більше.
— До речі, Анжела наступного понеділка виписується.
— Ще тиждень є.
— Шість днів.
— Ок.
— Що «ок»?
— Шість днів.
— Чотири, брате. Чо-ти-ри, — Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. — А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.
— Він смішний, — прокоментувала Індиго.
— Він цивільний білий зайчик, — виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. — Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти — наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.
— Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.
— Та ж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?
— Пшол нах, любий брате.
— Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?
— Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.
— Розумне, я сподіваюсь?
— Найрозумніше.
— Валяй.
— На чиєму ти боці?
— На правильному, брате.
— Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?
— Вважай мене гобліном.
— Я, брате, не люблю фентезі.
— Фентезі тут ні до чого. Гобліни — це найманці. Дікіє гусі зачісток.
— Навіть так?
— Так.
— Налякав.
— Купи собі памперсів.
— Я думав, ти ідейний перець.
— На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?
— Просто дивуюсь. А ще — сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.
— Я вразливий найманець.
— Це неправильно.
— Чому? Это не поперёк понятий.
— Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?
— Ні. Вона на субпідряді.
— Тобто?
— Її найняв я.
— А хто ж тебе найняв, гобліне?