«Але, Владико, існувала ж Книга Оріона».
«Ти читав її?»
«Ні».
«А хто її читав?»
«Ті прадавні святі архати, які написали Книгу Печер і Книгу Розгалужень».
«Вони, безперечно, були найвідзначенішими у своїх поколіннях, але вони залишили нас і рушили до Порожнечі вже дуже давно. Так давно, що навіть безсмертні не пам’ятають кольору їхніх очей».
«Але ж вони не могли свідчити про неіснуюче».
«Вони, Шангаре, не залишили для нас ніяких певних знань про мудрість людей з Оріона. Нічого певного не залишили. Тільки легенди і вказані місця Сили, на які, за тими легендами, сідали зоряні човни могутньої раси Тристатевих. А от ті, хто відвідував наш світ триста років тому, люди Раху[133], не знали ані про Повзучих, ані про людей з Оріону. Вони привезли нам овочі великої мудрості й великі застереження, але нічого не повідомили про небезпеки, які буцімто причаїлася у мандрівних камінцях».
«Але щось-таки причаїлося у Камені Бау», – у цій думці Шангара пульсував темно-червоний неспокій. І лама, відчувши колір і напруження, ледь помітно хитнув головою. Після довгої паузи він припустив:
«Я дозволю собі поміркувати над тим, що ті, котрі створили Камінь, мислили не лише про війни і примуси, але й про втіхи».
«…?»
«Камінь може бути й річчю для задоволення. Предметом для такої втіхи, джерело, значення і перебіг якої нам майже неможливо зрозуміти».
«Розвагою?» – Шангар одночасно створив образ і промовив уголос.
«Іграшкою», – підказала Аратара. В образі іграшки, який вона сфабрикувала, було щось від плюшевого ведмедика.
Довга смуга немислення.
«Я хотіла запитати, Владико Світла[134]», – промкнулася крізь мовчання думка Верховної Жриці Курана.
«Запитуй, жінко», – дозволив лама і тим явив Жриці найбільшу милість, яку може отримати смертний від учителя Шангріли.
«Дракон знов полюватиме на Камінь?»
«Такою є його сутність. Він – Шего[135], він не може діяти проти своєї сутності й ніколи не діятиме».
«Як його зупинити?»
«Так само, як зупиняли у його попередніх утіленнях».
«Значить, знову буде війна?»
«Війна ніколи не припинялася, жінко. Їй тисячі років, і не вам, не вам суджено покласти край цій війні».
«А в чому ж тоді наша надія, Владико Світла?»
Лама прикрив очі й довго, нестерпно довго перебував у немисленні. Потім повіки його сіпнулися, прочинивши вузькі щілини для зору. Лама показав рукою на Сонце, яке нарешті перемогло туманні пасма, і сказав:
– Ніч не буває вічною, жінко. Після ночі настає ранок.
Червень – грудень 2008 року
133
134
Жриця для титулування лами використала образ «Весерден» – образ володаря світлових променів.