– Все так серйозно? – спитав Мітелик, якому передалася тривога компаньйона.
– Якось я бачив, як вибухає авто, – повідомив Яра. – Шматки пасажирів розпердолило на двісті метрів.
– Ти раптом не кілером підробляєш?
– Я кілерів по цигарки посилаю.
– Разом із головними конструкторами?
– Ні, окремо, – розсміявся Яра, і той його сміх не сподобався синові артилериста.
– Що сказав старий? – спитав він.
– Ті муделі не знайшли реліквії. Її там не було.
– Він навів якісь аргументи?
– Він сказав, що реліквії такої сили є могутніми захисниками своїх господарів. Якби реліквія у момент вторгнення перебувала у квартирі, Боб з Ірою не загинули б.
– Ти в це віриш?
– А чому я маю у це не вірити? – око Яри затертим срібляком подивилося на Мітелика. – Чому, брате?
– Але твій мольфар навіть не подивився на ту річ, яку ти йому привіз.
– Йому не треба було дивитися. Для нього все відразу стало ясним. Ясним, як Божий день. Втикаєш, брате?
– Ні, не втикаю.
– Ти атеїст.
– Я не атеїст. Але між вірою і забобонами є різниця. Я у цю хрєнь містичну не вірю.
– Яка різниця?
– Тобто?
– Ну, яка є різниця між вірою і містикою?
– Віра – це зв’язок людини з Богом.
– А містика – не зв’язок?
– Ні.
– Чому?
– Бо передбачає віру у різну хрєнь. У духів, сили усякі…
– Значить, передбачає віру?
– Але ж іншу.
– Чим іншу? Бог – не сила? Ні? Бог – не дух?
– Це лише спекуляції.
– От бачиш! Ти вже починаєш викручуватися. Ти, брате, тільки не ображайся, як здається мені, маєш обмежений життєвий досвід. А я колись на власній шкурі відчув оцю «хрєнь», оці «спекуляції», розумієш? На цій от попеченій шкурі! – Яра повернув до світла спотворене обличчя. – А ти все своє життя просидів у теплих офісах, секретуток пердолив, комп’ютерну мишку дрочив. «Вірю! Не вірю!» Та хто тебе примушує вірити? Хто? Ніхто! Не вір, брате. Не вір нікому й нічому, аби не знервуватися, не дай Боже. Вір тільки у те, у що тобі вірити зручно. У те, що тобі не свербітиме у сраці. Якщо тобі так зручніше, то домовимося про таке: на теперішній час приймаємо за робочу версію моє припущення, що об’єкт вони не знайшли. Шукали, нюрками своїми позорними усе там перековбасили, але не знайшли. З незалежних від містики і віри причин. З причин суто матеріальних облом в них вийшов. Твій могутній розум тобі дозволяє мислити таким-от способом? Прийняти таку версію дозволяє?
– Ок, – після кількох напружених хвилин мовчання відповів Мітелик. – Отже, так: ми удвох повинні знайти, де сховано той червоний камінь, який я бачив одинадцять років тому? Я маю на підставі певного обмеженого переліку даних вирахувати, де той камінь зараз може перебувати?
– Так.
– Добре. Це завдання для аналітика. Але ти мені маєш дати усю інформацію про родину Адамчуків і всі наявні дані щодо тієї консультації, яку старий професор комусь там давав у дві тисячі четвертому.
– Оце мені вже подобається! – Яра поплескав Мітелика по плечу. – Я знав, що ми таки порозуміємося з тобою, брате… А зараз почнемо активно відпочивати. Водка! Дєффкі!
Рівно опівночі джип рушив назустріч повному місяцю, залишаючи за собою несплячі гори. І несплячі очі.
5
– Зовсім забув! Ось, тримай. Це твоя нова мобіла, – Яра поклав на стіл перед Мітеликом жабку-«моторолу».
Вони вже годину сиділи у нічному клубі «Галактика» в середмісті міста С. Літрова пляшка віскі вже втратила половину свого потенціалу. Офіціант з волоссям, щедро намащеним гелем, щойно підтвердив компаньйонам, що замовлені Ярою дєффкі з’являться з хвилини на хвилину.
– Це якась спецмобілка? – поцікавився Мітелик, розкриваючи «жабку». Вона була чорною, з червоною підсвіткою значків. Ці значки майже гіпнотизували Мітелика. Вони палали, немов інвентарні номери пекельних казанів.
– Чому «спец»? – посміхнувся Одноокий. – Ні, братику, це звичайна труба. Пояснюю популярно: для того, щоби погані хлопці не змогли нас ефективно контролювати, ми будемо кожні три дні змінювати пакети й апарати. Кожні три дні. А старі даруватимемо красивим тьолкам.
– Це поможе?
– Тьолкам?
– Нам.
– Радикально – ні, не поможе. Але трохи ми їм мозки попаримо.
– Кому «їм»? Ти увесь час кажеш: «вони», «погані хлопці». Я маю право…