– Бла-бла-бла… Яке таке право? Право – це окремо, брате… А питання твоє? Це неправильне питання, брате… Чекай! Не бунтуй. Сьогодні це неправильне питання. Сьогодні – так. Як кажуть дуже просвітлені східні мудреці, є такі невчасні западлючі ключі, від яких потрібні нам двері замість того, щоб відкритися, заростають камінням… Упс! Але прийде такий час, коли я тобі відповім на твоє питання. Обіцяю. Не впадай у нерви, не думай про цю туфтєнь, думай про красивих цибатих тьолок. Зараз оця халдейська контора, – він кивнув на бармена, – нам піджене класних тьолок. Старших консультанток з проблем бальшой і чістай любві. І вони нас приведуть у тантричну[7] рівновагу зі світовим ефіром.
– Ти не одружився?
– Знущаєшся? З такою от мордою?
– У таке тепер не впирається, Ярику. Ти ж не бідний пацан. Їздиш на «лендкрузері», втикаєш по серйозних темах. Розумний, талановитий такий пацан.
– Ага, не бідний і їжджу на «лендкрузері». А ще купую класних молодих тьолок… Дуже класних, з довгими ногами і станками на всі триста шістдесят… А чому, братику, до речі, у тебе з Анжелою не зійшлося?
– Спочатку все було добре. Навіть дуже добре. Любов, дєла…
– Спочатку завжди все добре, братику. – Яра випив своє віскі, подзенькав крижинками у порожній склянці. – А потім гівно починає перти на оглядові майданчики. Правильно я кажу?
– На майданчики… Красиво ізлагаєш, брате. Може, в когось буває інакше… Не знаю, Яра, не знаю… Анжела завжди прагнула бути центровою. Мати все найкраще. Найдорожче. Найгламурніше.
– Не з твоєю зарплатою, брате.
– Я старався…
– …Й обісрався.
– Так сталося, брате, – Мітелик додав собі віскі. – Її першим чоловіком був сам пан Новак. Небідний такий дядько.
– Я пам’ятаю, крутий був пуцалін. Він, здається, тепер у Словаччині.
– Він давно вже у Штатах. У Нью-Йорку. Банкує. Він вже тоді, у дев’яностих, лаве мав неміряно. Розбалував він мою дівчинку. Зробив її «Міс Року». Журнали, інтерв’ю, фотосесії. Казьол. Вона завжди мала з чим порівнювати. І порівнювала, сучка така.
– Нащо ж вона тебе тоді, пацана жовторотого, захомутала?
– Закохалася. Новак був старшим за неї на двадцять років. Навіть на двадцять два. Та й помститися йому хотіла. Він її з собою на груповухи тягав. До саун різних. Вона від того бісилася, мовляв: «Я, мля, донька начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»
– Гординя! – Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. – Гординя – це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?
– На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.
– Ага. Мутна історія, кажеш? Кумарні літописи республіки Ганджубасії… Тема знайома. Ну, намучився ти з тою Анжелою, брате, не хочу навіть уявляти… Співчуваю. А тоді, скажу тобі, коли вона до тебе у ліжко стрибнула, як ми всі тобі заздрили! Півміста жаба душила, я тобі атвєчаю. Півміста! Та-а-ака дєффка! Та-а-акі ніжки! Чудо з обкладинки! І де воно все, Міта-брате, де? Фата-моргана, брате, міражі у пустелі…
Компаньйони підняли склянки, випили. У залі нічного клубу вони залишилися останніми клієнтами. Живу музику давно замінив автомат. Бармен з офіціантом про щось напружено шепотілися. «Ага. Контора халдейська перетирає… І всі мені співчувають… Сучари…» – подумав Мітелик. Світ навколо нього від алкоголю став м’яким, теплим, але від того ще бридкішим.
Буття хиталося під вагою зла. Братана Боба вбили, дружина знову в лікарні, донька в її батьків, куди винного у всіх бідах Валерія Петровича пускають лише на великі свята. І то через раз. У чотирикімнатній колишній квартирі Новака, яку той після розлучення відступив Анжелі, порожньо й неприбрано. Купа немитого посуду, сморід на кухні. А на ранок він має розробити пропозиції по стратегії розвитку будівельної компанії, яку планував придбати один із клієнтів ФПП. Але його ноутбук із базою даних залишився в офісі Фонду.
«Упс, – сказав собі старший консультант. – Яке паскудне життя. Все, що ти робиш сьогодні, мало бути зробленим ще вчора. І жодної вдячності для тебе не передбачено. Жодної. Лише звіздюлі від різноманітного начальства. Шеф невдовзі поїде собі на „Cadillac’і“, а його задовбаний старший консультант буде їздити на маршрутному бидловозі. Яке паскудне життя…»
7