– Як?
– Індиго. Вона хоче, щоби її саме так називали. І нехай буде так, як вона хоче. Так називають особливих дітей нової генерації. У них розширені можливості, певні здібності до бачення аури інших людей, до телепатії…
– Розширені здібності? А я читав про цих пупсиків, що вони вбивають своїх батьків, бо ті їм здаються тупими. Що вони відмовляються спілкуватися з нормальними людьми. Твоя екстрасенсорка когось вже прикандичила?..
– Послати тебе нах?
– Посилай, посилай, – Мітелик був на межі істерики. – Індиго! Я так і думав: ми клоуни. Кончені клоуни.
– Ти забагато думаєш.
– Клоуни.
– Заїло платівку? Перетрахався?
– Опочки! – осяяло Валерія Петровича. – Це ж, напевно, інтернат для розумово неповноцінних дітей? Так? Чого замовк?
Яра матюкнувся і вийшов з автівки. У голові у Мітелика почала вибудовуватися підозра, до котрої, немов до футляра, зручно вміщувалися усі події останніх двох днів. «Одноокий дістав унаслідок вибуху ракетного двигуна травму голови, – перебирав вервичку фактів старший консультант. – Від того часу в нього розвинувся параноїдальний комплекс, манія переслідування. Він ховається в горах від придуманих „поганих хлопців“, товаришує з малолітніми аутистками. Смерть Боба, зрозуміло, викликала чергове загострення його параної. Усі ці його марення про зниклі реліквії. Мандри до мольфарів. Спецмобілки. Перевдягання. Все сходиться. Треба звідси тікати». Права рука Валерія Петровича вже потягнулася відкривати дверцята авта, коли з’явилися Яра з Індиго.
Спочатку він почув голос дівчини. Вона сказала:
– Яка смішна машина.
Голос був низьким і глибоким. У ньому відчувалася прихована відчуженість. Так, ніби в тому голосі мешкав сумнів у справжності кожного навколишнього існування. Сумнів цей, здавалося, жив саме в голосі, у його найглибших дихальних надрах, а не в поверхневій інтонації. Мітелик ніколи в житті не чув такого голосу. Він вистромив з відкритого вікна голову, щоби подивитися на людину, яка отримала від природи такий рідкісний інструмент вербальної комунікації. За мить до того, як він побачив справжню Індиго, він уявив її блідою, дистрофічною, синьоокою, з видовженим обличчям і світлим волоссям.
Насправді біля автівки стояло смагляве дитя південного народу, з великими антрацитовими очима, чимось схоже на тих вертких дівчат з арабських кварталів, що їх старший консультант набачився під час поїздок до Франції. Вона виглядала старшою за свої роки. Рожева блузка і цупка синя спідниця не приховували її тіла, далекого від балетної витонченості, але зграбного і пропорційного. Жодної психічної патології не проглядалося на її обличчі з впертою лінією рота і високим гладеньким чолом.
«Певно, в пупсика циганська кров», – припустив Валерій Петрович.
– Бабуня була з ромів, – підтвердила його думку Індиго.
Одноокий переможно розсміявся, дивлячись на розгублене обличчя Мітелика. «Цирк продовжується. Він спеціально демонструє її здібності», – зрозумів той. Йому здалося: щось обмацує його мозок, вивертає нейрони. Ілюзія була незвичною і через те ще бридкішою. Розумом він знав, що телепатія невідчутна, але холодні мацачки впертими і твердими окупантами ворушилися у його уяві.
– А ти думав, що ми будемо воювати з поганими хлопцями, лише змінюючи авта і SIM-карти? – спитав Яра. – Коли йдеш на тигра, бери довгу ломаку![8]
– Дядько Славо, він не вірить у поганих хлопців, – повідомила Одноокому Індиго. Завдяки її унікальній фонетиці це повідомлення набуло якогось апокаліптичного відтінку. Так, ніби невіра старшого консультанта Мітелика у поганих хлопців загрожувала усьому світові неминучою загибеллю.
– Не вірить? – Яра жартома насупився. – Тоді доведеться навести вирішальні докази. Ми з тобою зможемо довести дядькові Валері існування поганих хлопців?
Та лише здвигнула плечима. Вона дивилася на вікна другого поверху інтернату. Там колихнулася фіранка. На обличчя Індиго набігла тінь. Мітеликові подумалося, що, чим швидше компаньйони залишать це сіро-жовте місце, тим буде краще для них.
– Він не витримає, – раптом сказала Індиго.
Від її слів Мітелика тіпнуло.
– Ти мене знов перевіряєш? – запитав він Яру.
– Він не воїн, мала. Він запрошений спеціаліст, – пояснив Індиго Одноокий, не звертаючи уваги на слова старшого консультанта. – Наша війна – не його війна.
– Чому? – Індиго подивилася на Мітелика з інтересом. У її величезних темних очах спалахнуло темне полум’я. З кожною хвилиною вона подобалася синові артилериста дедалі більше. Як жінка.