Піднімаючи слухавку, Мітелик помітив зелений вогник на пульті. Секретарка увімкнула запис розмови. Вона діяла за інструкцією, але навіть цю дрібницю старший консультант заніс до переліку неблагодатних справ шістки.
«Привіт, засранцю!» – сказала слухавка.
Мітелик напрягся. Голос був знайомим, але згадати відразу, хто говорить, Валерій Петрович не зміг.
«Що, не впізнаєш, Міта-брате?»
«Яра, це ти?»
«Ні, мля, йошкіни коти».
«Скільки років…»
«Одинадцять. Річниця. Як Анжела, як діти?»
«Богу дякувати…»
«Щось ти набожним став, як я бачу… Треба зустрітись».
«Сьогодні, напевно, не вийде…»
«Боба вбили».
«Що-о-о?!»
«Не кричи так. Застрелили. У хаті. Пам’ятаєш його хату? Треба зустрітись нам, Міта-брате. Терміново. Кидай усе. Я приїду до твого офісу за годину».
«Але…»
Слухавка відповіла гудінням. Секретарка відірвала очі від дисплея:
– У вас щось сталося, Валерію Петровичу?
– Так, сталося. Сталося… Господи! – Мітелик впав у глибоке гостьове крісло.
– Співчуваю, – вищирилася секретарка.
За годину Мітелик стояв на тротуарі навпроти офісної будівлі і мружився від віконних відблисків яскравого сонця. Він щойно зняв з особистого рахунку триста доларів, на випадок зустрічі з родиною Боба. А також поклав до кишені диктофон і плаский балончик з паралізуючим газом. Щось підказувало старшому консультантові, що пригоди тільки починаються. Він також знав, що шістка-секретарка зараз стоїть біля вікна, щоби записати номер авто, яким Яра мав заїхати по Міта-брата. «Цікаво, чи має ця сучка бінокль?» – подумав він і сам здивувався своїй наївності. Секретарка мала мати портативну відеокамеру з функцією наближення віддалених об’єктів. Бінокль їй був без потреби. Мітелик якраз вирішував, чи не подзвонити, бува, Ярі й не попередити, щоб не виходив з машини, як приїде, коли почув знайомий голос:
– Іди за мною, Міта-брате.
Він рушив за довгим і худим джентльменом у блискучому сірому костюмі й блайзері. Він мало нагадував юного самодіяльного ракетника. За рогом вулиці джентльмен у сірому відкрив дверцята запиленого чорного «лендкрузера». Номери машини були київські. Мітелик на секунду завагався, потім рішуче застрибнув на високе сидіння поряд із водієм. На задньому сидінні він побачив два ноутбуки. Як і авто, вони були чорного кольору. Старший консультант посміхнувся.
– А я б на твоєму місці не либився, – сказав Яра.
Тепер, коли друг дитинства сів за кермо, Мітелик зміг його розглянути краще. Півобличчя Яри закривали чорні окуляри, тінь від козирка падала на потворні шрами, які з чола спускалися під куцу, ретельно сформовану бороду. Одягнений він був дорого і стильно. Костюм від Brioni, вашеронівський годинник, золотий ланц «Dalco». Навіть президент ФПП у «вітринні дні» не мав жирнішої фурнітури.
– А чого бракує моєму місцю? – запитав Валерій Петрович якомога безтурботніше.
– Рівноваги зі світовим ефіром.
– А, ну так, так… Ти, я так бачу, став головним конструктором.
– Головних конструкторів я по цигарки посилаю.
– Сумнівно.
– Сумнівайся, брате, сумнівайся, – Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. – Тобі ж за фахом треба бути скептиком.
– Збирав на мене дані?
– Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, – Яра показав на ноутбуки, – шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV[3] не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…
– Вже не втікає.
– Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.
– У нас?
– Уяви собі.
– Яро, я ще ні під чим не підписувався.
– А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?
– Ні, – сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. – Не проти.
– От і добре.
Джип рушив з місця і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.