- Так, - простогнав Тарас. – Чую…
- Я бачу… Бачу, як золота корона на землю спадає… Чорні орли її дзьобають. Але ж повстане зі степів лицар превеликий. Він корону піднесе і на свою голову накладе. І лицар той повинен мати в гербі щит на щиті. А потім станеться велика битва при могилі Сороці при самому Бузі. А от коли ранок після неї настане, запровадить той лицар мир Божий на Україні та врятує її… назавжди.
- …Честне́йшую Херуви́м и сла́внейшую без сравне́ния Серафи́м, без истле́ния Бо́га Сло́ва ро́ждшую, су́щую Богоро́дицу, Тя велича́ем, - закінчив молодий козак молитву.
- Тарасе, - все шепотів вмираючий Олесь, - я вже бачу його, короля Божого, я чую, як ти і Богун біля нього в степ їдете. На голові лицаря корона лежить, а в руці Богуна – булава… І ти їдеш з ними, Тарасе! Це ти все справиш!
Тарас перехрестився.
- Ти бачив, що нас чекає?... Тому і… від'їхав?
- Бачив, - заридав бандурист. – Я… я не знаю, що воно таке…
- Тоді вже до кінця свого життя будеш такі речі бачити. Ти будеш бачити, як твої друзі на смерть ідуть, як орда та ляхи різатимуть діточок малих, як людей в ясир беруть, як молодиць неволять. Тепер вже ти завжди побачиш, хто якою смертю згине.
- Олесю, - простогнав Тарас. – Олесю, вибачте мені… Я не хочу. Не хочу того всього бачити. Не маю я сил!
- Якщо не бажаєш, тоді ти повинен постаратися з миром Божим, - ледве промовив вбитий на паль козак. – Бо тільки тоді буде тобі спокій. Так мовить Богородиця наша, і ти повинен її слухатися. Молодий ти ще і слабкий, ляхи та козаки – то вовки порівняно з тобою. Але ж ти маєш ліру, яку дав тобі хлопець у дворищі. Бережи її, як зіницю в оці. Як зіницю волі козацької. А коли скрутно тобі буде, заграй на ній ворогам своїм. Її звуки заспокоять збожеволілі душі, упирів та сисунів19. Іди, Тарасе. Іди та грай.
Вересай ледь розумів слова Олеся.
- А тепер вертайся до Богуна та скажи йому… повтори ці слова… - харчав вмираючий. – Що Чорна Рада буде…
Тарас слухав та здригався від жаху. Він не міг відірвати від змученого обличчя Олеся та двох кривавих дір, на місці яких ще вранці були смарагдові очі козака – дуже красиві, оточені темними віями. Очі, якими він ловив усміхи найкрасивіших молодиць.
А потім він почув шелест і майже не вмер від переляку. Тут же, поряд, на своїй палі поворушився Сисун та виплюнув порваний кошіль ченця.
- Він бреше… - прохарчав він. – Не слухай його, Тарасе. Не буде Божого миру… в Україні…
- Біжи! – простогнав Олесь.
- Зараз… почекай-но, я хочу тобі… дещо сказати перед смертю. Підійди, Тарас!
Молодий козак здригнувся.
- От бачиш, що з нами ляхи зробили, - говорив Сисун. – Іди та помстися за нас, за друзів своїх. Стисни за кожного з нас одну ляську горлянку. Та що я кажу: одну – тут і дюжини не стачить… Слу… слухай… іди, ріж ляхів та пархатих, щоб і ноги їхньої на Україні не було.
- Не слухай його, Тарасе, подбай про покій!
- Різати ляхів! – хрипів Сисун. – Бий їх, немов вовк з степів; розривай їм серця. І нікому не прощай: дітям малим, жінкам чи дівкам. А як шаблі не стане, хватай за кинджал,за сокиру, за косу, і так мордуй їх, щоб вони знали, що гинуть…
- Тікай, Тарасе! – простогнав Олесь. – Він хоче затримати тебе… Смерті твоєї хоче. Їдь до Богуна… Їдь, благаю тебе. І швидко!
- Іди-но до мене, Тарасе… Іди, приблизься, дитино. Мушу тобі дещо сказати… Дещо важного… Слово, яке…
- Та біжи ж!!! – прохрипів Олесь.
Його голова безсило впала на груди. Тарас підігнав коня, несвідомо зблизився до Сисуна, і тут побачив дещо таке, що оселедець йому став дибки.
В туманах та випарах навколо пагорба з закривавленими палями замалювалися темні силуети вершників. Його оточували похмурі, мовчазні мужі в драних ковпаках, в деліях та посірілих, дірявих жупанах. В розідраних кольчугах, в місюрках20, позначених надрубами шабель,в проржавілих карвашах, в бехтерцях, з бастардами, в гєрмаках21 та бекешах. Колись їхня кінська збруя, одяг, озброєння повинні булі іскритися від барв та дорогоцінного каміння. Сьогодні ж все було подертим, рваним, покритим багаторічним пилом та болотом. Вершники колись сідали на прекрасних коней. Але ж тепер шерсть на цих верхових тваринах втратила блиск та гладкість, самі вони були вкриті чепраками в кровавих плямах; збруя постаріла, з неї звішувалися залишки китиць та чудових прикрас. Остовпілий Тарас переводив очі з одного коня на іншого… Все це були красиві коні: араби та анатолійці. Серед них не було секелів22 чи козацьких бахматів. Все це були польські верхові коні!