- Брешеш, діду. Він тут, у дворі ховається! Але ж ми його знайдемо. З-під землі дістанемо. Так що ти, краще, говори, де Гдешинський поховав золото та срібла. Інакше погано тобі буде!
- І на підсмалених підошвах на той світ підеш, піп! – викривив в паскуднім усміху обличчя Морозовицький.
- У дворищі немає нікого, окрім мене і тих діточок, - сказав чернець. – Я з різних доріг всіх їх зібрав, калік нещасних.
- Виходить, ти тут дітьми опікуєш? Ти, лях – єзуїт?
- Я від отців бернардинів, - відповів старий. – За гріхи свої віддався я Панові Богу, а він сказав мені, щоб сиріт нещасних під дах свій приймав. Так і я вас, панове-молодці, змилування прошу – не робіть кривди калікам нещасним.
- Мовчи, піп! – рявкнув молодий Горілко. – Де ховаєш золото? Де твої юдини дукати, пес єзуїцький? Як віддаєш нам, то ми тебе цілого лишаємо. Але ж, якщо хоч одно собі залишиш, тоді на гілці затанцюєш!
- Не маю я золота. Я ж лише бідний чернець…
Швидким рухом Схватився за кинджал та приставив лезо до горла бернардина.
- Заткни пельку, діду! Дукати сюди давай, таляри, єфимки, орти!
- Що хочете забирайте, тільки сиріт пощадіть.!
- Обшукати двір! – рикнув Сисун, після чого вальнув ляха рукояттю кинджала в живіт. Чернець застогнав, впав на коліна, склав руки до молитви.
- Стережи його, Тарасе!
Бандурист підійшов до старого, але шаблі не дістав. Він не вірив, щоб лях ставив йому опір. Сисун та Горілки розбіглися по дворищу. З страшним шумом почали вони рубати чеканами та обушками барила, розбивати кришки скринь, відривати послаблені дошки підлоги, заглядати до комір та печей. З поганеньких, зшитих з ганчірок мішків висипалося зерно, зі скрині вибилася хмара борошна. З розбитих барилок козаки витягли сухарі, рештки пшона та крупів.
- Не бійтеся, отче, - тихо промовив Тарас. – Якщо золота не сховали, нічого вам не станеться. А ви, пане, шляхтич? – запитав, вказуючи на кольчужний пас на рясі старого бернардина.
Чернець щиро молився. Діти плакали та тиснулися до нього.
- Слугував я у війську, - тихо прошептав поляк. – Був під Берестечком. Але ж після різні віддався я Панові Богові. І пішов збирати по дорогах діток малих. Всіх їх: хворих, поранених, без родичів. Дітей, що залишилися після проїзду Орди, козаків чи наших хорогов. Всі тут – і з шляхетських дворів, і з простих халуп, з міст та селищ, з ярів та полів.
Тарас поглянув на дітей, на їхні рани, шрами, культі рук та ніг, перев'язані ганчірками, на поблідлі личка. Потім переніс погляд на старого ченця.
І завмер…
Повернулося те…
Молодий козак затрясся, впав на коліна, на якусь хвильку сховав обличчя в долонях. То… То не могло бути правдою! Він побачив… Знову, як і рік тому, бачив… Бачив ту несамовиту річ.
Чернець поглянув йому прямо в очі. Спаси Христе… Невже ж він знав про видіння козака?! Невже ж щось передчував?
- Не лякайся, Тарасе, - прошептав брат Міхал. – Мені смерть написана, але ж не треба тривожитися. Отець небесний прийме нас до слави своєї. То ніщо, що сам я загину, якщо дітки вціліють.
- Ти знаєш, - видихнув бандурист. – Ти знаєш… Що зі мною сталося тоді…
- Знаю, що ти бачиш, - прошепотів старий. – Те ж саме, що побачив під Берестечком, коли в останній день битви Хмельницький вдарив на королівські війська. Знов ти маєш це перед очима. Молися за мене, козаче.
- Звідки тобі відомо? Отче… я…
- І я теж саме побачив. Страшні мав видіння, доки не скинув зброї гусарської и не надяг ряси. І не віддав самого себе Панові Богові. Я знаю, що ти чуєш…
- Я… не хочу! – простогнав Тарас. – Не винесу того більше.
- І сказав Господь: хто не бере свого хреста і йде до мене, той не є достойним мене. Так що, сину, ти одержав дар від Бога, то май надію в його силу та міць, а він зробить з того дару найкращий пожиток.
- І чого ж це трафилося власне мені?!
- Вір в силу та опіку Богородиці. Йди за її голосом, дозволь себе вести. Може статися, що саме ти запровадиш мир Божий в Україні. І закінчиш війну…
Тарас мовчав. Він весь дрижав від жаху, не міг дивитися на ченця.
І тут козаки вбігли до світлиці з брязкотом шабель, з громом підкованих чобіт.
- Немає дукатів! – крикнув Морозовицький.
- Немає золота! – як один повторювали брати Горілки.
Олесь злим поглядом глянув на Сисуна.
- Де дукати та таляри? Де орти та шостаки? Де оксамити та парча, чепраки та делії? Де ті турецькі матерії, які ти нам обіцяв?!
- Нема їх тут! – кукнув молодший з Горілків.
- Брехав, сучий сину!
Сисун зі злістю озирався по сторонах. Він не знав, чи то відразу схопитися за шаблю, чи то якось відвернути увагу розсерджених товаришів по нападу. І тут його швидкі очі помітили щось за спинами молодців.