Сисун піднісся з колін, сховав до власної сакви закривавлені гроші, кинув оком на відрубану голову поляка та сплюнув.
- Підпалити дворище! – розкричався він на усю горлянку. – Спалити це вовче гніздо!
Морозовицький схопив смолоскип, що горів у двері. Швидко підкинув його під скатерті та тканини біля безголової фігури Марії. Полум'я бухнуло догори, перенеслося на стіну.
- Підпалюйте! Підкладайте вогонь! – ричав Олесь. – Спалимо двір дощенту!
Діти вже не плакали. Збиті у куті приміщення, вони нерухомо дивилися на т е, що робилося посеред світлиці – певне тому, що під час війни в Україні вони бачили й гірші речі. Смерть родичів, братів та сестер, тортури, різанини, неволю, страх, знищення. Тарас швидко прийшов до тями. Він скочив до малих, обійняв їх, штовхнув до дверей, що вели до сіней.
- Біжіть! – крикнув він. – Біжіть разом зі мною!
Тарас підніс хрест та вбив його в розмоклу від дощу землю. Він сплатив борг; віддав хоча б то дрібну частину того, що повинен був братові Міхалу. Козак опустився на коліна, перехрестився, прочитав молитву.
- І що ж ви станете робити, дітки?
- Помремо, - тихо відповів йому однорукий хлопчина. Він так само тулив до себе дівчинку, яка й досі плакала. – Чи то тут, чи то на дорозі, ніякої різниці, пане.
Тарас підійшов до свого коня, витягнув з в'юків мішок з сухарями, поклав до ніг дітей.
- Тримайте, - буркнув. – Вам на довго вистачить. Що ще можу я для вас зробити?
До Тараса підійшов хлопець. Однією рукою, яка ще в нього залишилася, він подав козакові невелику бандуру на двадцять чотири струни. Той взяв її, погладив. Достатньо було торкнутися струн, і він вже знав, що це інструмент найвищої якості. Його основа, витесана с одного шматка смерекової деревини, закінчувалася струнким, дещо вигнутим грифом. Бандура була легкою, мов степовий вітер, а ледь-ледь він торкнув струн, як вона розплакалася перлистою росою звуків.
- Сам я вже не заграю, - сказав хлопець, показавши правий, пустий рукав сорочини. – А от ви її візьміть. В струнах цієї бандури зачарована пісня України. Я знайшов її під курганом, де лежали лицарі, які вже давно померли. Може ви… як на ній заграєте, заспокоїте розгнівані серця. Я не здолав, коли прийшли до нас ляхи… та покривдили мене… А якщо б були в мене обидві руки, заграв би на тій лірі панам, заграв би і ляхам, і єзуїтам, крулев'ятам, попам, холопам та козакам. Заграв би, щоб всі вони поснули, запали в сон вічний. Бо, поки будуть вони в Україні, не буде в ній божого миру. Ти питав, що для нас можеш зробити. Тоді скажу тобі, пан-козак: іди та грай. Згадай нас та брата Міхала, який був нам кращий за отця. Згадай про його могилу і все те, що сьогодні бачив. І грай.
- Не можу я прийняти бандури, - відповів козак. – Вона ж варта з десяток злотих. Краще вже продайте її. І буде у вас а хліб.
Хлопець, відмовляючись, покачав головою.
- Це Богородиця казала, - видавив він з себе, - дати ліру вам. Візьміть її та йдіть за голосом серця.
Тарасом всього затрусило.
- Якщо так, якщо це вона так вам казала, тоді буду грати. І пам'ятати про вас. Слава Богу.
- Слава…
Тарас сів на коня, поїхав за Сисуном та козаками, але ще раз обернувся, щоб погледіти на купку дітей, що стояли у дощі та мряці над могилою опікуна, біля руїн спаленого дворища.
- Не їдь з ними, - сказав хлопець.
- Повинен я, - відповів Тарас. – Бувайте!
Вже в яру він приєднався до Сисуна, Олеся та останніх козаків. Їхали мовчки. Обличчя молодців були насупленими, посірілими. Недалека прогулянка, яка мала принести славу та багатство, принесла їм заледве кілька нещасних шелягів, бо в дворищі,замість багатого шляхтича, вони знайшли лише самотнього священика та громаду скалічених діток. Сисун вперше помилився. А це могло означати, що одвернулася від нього козацька слава, яка і дійсно була дуже капризною пані. Часом, вела вона до булави та достоїнств, але, значно частіше, до смерті від шаблі, на палі, шибениці, або ж до довгого вмирання в степу. Так що, цей неуспіх означав, що Тарасові потрібно б було шукати компанії з більшою вдачею, з якою було б легше знайти і воєнні пригоди, і достойну здобич.
Нагле Морозовицький, що їхав спереду, затримався, а потім зіскочив з бахмата, дивлячися на сліди, відтиснені на розм'яклому ґрунті.
- Коні, - сказав він. – Дюжина збройних, а може і більше.
Морозовицький схилявся над слідом, дотикався до відбитків, врешті випрямився зі зморщеним від стурбованості чолом.
- Ляхи. Копита добре підковані. Значно краще, ніж наші бахмати.
- І давно вже?