Довго ще розповідав дід про таємничі печери в лісах понад Сулою, про диких людей, про підступи й витівки нечистої сили, про скарби, закопані десь під Лубнами, й про те, як їх можна розшукати й здобути.
Максим слухав з цікавістю. Але часто думка його мимоволі летіла до замка — до сестри й Варки, до Петра…
«Чи випустив його Ярема з льоху, чи ні? Певно, випустив: шукає мене. Я краз — знайде, рудий собака!»
Максим почував себе чудово. І непролазні хащі, й яри, й переплутані стежки, й говіркий — такий рідний — дід, і осіннє сонце, що інколи просвічувало крізь іще густе, вже подекуди пожовкле листя, — все це нагадувало Максимові про одно: він вільний…
Він може йти куди хоче, робити, що забажає, може дихати вільно й не боятися ні наглядачів, ні Яреми, нікого в світі.
— І як ще можуть терпіти ті, що зосталися?… Яке нужденне, сіре, яке жахливе їхнє життя!..
Максим намагався про нього не згадувати. Але незабаром воно само нагадало про себе.
На третій день ранком, коли сонце ще не підбилося над верховіттям дерев, яр, яким потроху продиралися крізь кущі дід і Максим, поволі почав глибшати, потім стежка пішла на гору, й вони несподівано опинилися на широкому битому шляху.
— Той самий, Переяславський, — сказав дід і раптом присів. — Цить, цить: їде хтось… Ану, залазь осюди в кущі…
Шляхом від Переяслава посувалася довга валка.
Спереду їхало кілька вершників, — Максим зразу ж пізнав Яреминих гайдуків. За ними — вози, навантажені великими грудомахами граніту.
Коло кожного воза було кілька погоничів, краєм шляху теж ішли люди, в яких Максим пізнав грабарів.
Трохи позаду — верхами — ляхи-наглядачі.
Валка посувалася дуже поволі. Колеса по маточини вгрузали в розм'яклу землю. І коні, й люди, крім вершників, були дуже стомлені.
Раптом останній віз зупинився.
— Нь-ньо, ньо! — залунали похриплі голоси погоничів, але коні не рушили з місця.
— Ану, піддай! — нахилився до воза високий грабар у подраній свиті й, ставши коліном у грязь, спробував підштовхнути воза плечем.
— Ану, ще раз! — захрипів його голос.
— Ану, ра-зом! — нахилилися ще кілька погоничів, але віз стояв нерухомо.
— Ет, бидло прокляте! — захвилювався старший на глядач і кинувся з нагаєм до грабарів. Але в цю мить віз рушив.
Валка була вже зовсім близько. Максимові добре було видно й вози з гранітом, і навіть до краю знесилені обличчя грабарів і погоничів.
— То вони для княгині Гризельди каміння везуть: наказала Гризельда щоб усюди в парку були такі каменюки, от і возять аж з Переяслава, — прошепотів хлопець дідові.
Раптом валка зупинилася знову. Тепер уже треба було підштовхувати передній віз… Знову заметушилися погоничі й грабарі, знову щось зацвенькали поляки-наглядачі.
Під возом, з лівого боку, найближче до діда й Максима, напирав плечем схудлий грабар з почорнілим обличчям.
— Ану ра-зом! — хрипіли зморені голоси, й лице грабаря наливалося кров’ю, на лобі напружувалася товста жила, очі немов хотіли вискочити з орбіт.
— А ну ра-зом — пролунало чи не вдесяте, й віз, нарешті, зрушено з місця.
Але худий грабар не випростався, як його товариші, а якось кумедно скривився й присів ще нижче, потім застогнав, захитався і впав край дороги…
Кров темним струмком приснула йому з рота…
Максим зірвався на рівні ноги.
— Куди ти! — просичав дід, ухопивши його за свиту. — Допоможуть йому й без нас… Ходім лишень, далі од гріха…
І, не даючи Максимові опам’ятатися, дід потягнув його в гущавину.
6
У Вінниці, на майдані — там, де колись був старий замок, — з раннього рана рипіли вози, іржали коні, ремигали воли, лунали тисячі голосів.
Хоч снігу ще й досі не було, ярмарок зібрався куди більший, ніж минулого року.
Не кажучи вже про місцевих ремісників і міщан, про посполитих з околишніх сіл та про мовчазних чабанів з далеких степів, — були тут і галасливі верткі маленькі цигани з чорними, як воронове крило, кучерями, і євреї, й поляки, й волохи, й — навіть поважні вірменські купці з Кам’янця і з далекого Львова.
Чого-чого тільки не поназвозили вони на ярмарок!
Окремою довгою лавою стояли вози пасічників з медом і воском, трохи далі — вози з лісовим товаром: з дьогтем, смолою, поташем; ще далі — величезні гурти волів, що їх скуповувано для гданських та шлезьких купців; ще далі — різноманітні ятки з розкішними східними тканинами, з напрочуд гарними килимами, з сап’янами, з винами, з бакалією, з кінською збруєю…