З давніх-давен уславилося Поділля й Побужжя своєю торгівлею: це ж через ці краї йшли товари з турецького сходу на Львів, Краків, Замостє, Варшаву, Київ і навіть на Москву.
Отож і вінницький ярмарок, хоч і не такий був, як у славетному Кам’янці-Подільському, а все ж було тут на що подивитися, було чого й попослухати, — бо кому ж, як не купцям, знати, що діється і в Туреччині, і в Молдаві, і в Угорщині, й у Німеччині, й у Венецькій республіці, й по інших далеких краях?..
Купці все більше для панства та для міщан багатих розповідали…
У посполитих та в козаків були свої оповідачі.
То тут, то там — коло якогось воза або коло гурту волів чи овець — можна було помітити кобзаря з саквами на плечах, з бандурою, з хлопцем-поводирем.
Але небагато знали кобзарі про чужі землі — оповідали все більше про Київщину, Білоцерківщину, Чигиринщину, Задніпрянщину, а найбільше про Січ Запорозьку.
Чималі юрби збиралися коло кобзарів, але не коло всіх: були й такі, що сьогодні ще ні разу не співали своїх дум і пісень, немовби чогось чекали.
Один з таких кобзарів сидів на доброму кованому возі недалеко вірменських яток з бакалією, коло самих возів з сушеною рибою.
Поруч із ним умостився худорлявий хлопець років тринадцяти. Тут же, під возами, крутився сірий кудлатий собака.
Дід розмовляв з якимсь дядьком у драній свиті.
Хлопець майже не слухав цієї розмови і з цікавістю придивлявся до різноманітної, різноголосої юрби, що шуміла навколо.
Кого тільки в ній не було!.. І козаки реєстрові, й польські жовніри, й німці з регулярного польського війська — в широких темно-сірих брилях з яскравими перами, в коротеньких сукняних куцинах, підперезаних широким ременем, і пишно вдягнені пихаті шляхтичі — неодмінно з цілою юрбою підпанків та двораків, і поважні бородаті міщани з жіншми й дітьми…
Але кого справді було цього року на диво багато, так це запорожців.
Одягнені вони були дуже різноманітно: в одного червоний жупан аж горів золотим гаптуванням, другий був у широкому заяложеному очкурі та в кожусі наопаш, з-під якого просвічували волохаті, засмалені на сонці груди, в третього була напрочуд висока смушева шапка з довгим червоним верхом, а четвертий, здавалося, зроду ходив без шапки й світив свіжопогоеним черепом, на якому теліпався грубий, жорсткий, мов конячий хвіст, оселедець..
Але в кожному з них почувалося щось своєрідне, запорозьке, щось таке, від чого навіть у найбільшому натовпі всі розступалися перед запорожцем, і він проходив вільно, без перешкод.
«І що то воно у них за прикмета така? — міркував худорлявий хлопець. — Може, по зброї коштовній пізнають запорожця?.. Ні, не по зброї… Може, по плечах широких?.. По голові, піднесеній гордо? По очах, що дивляться сміливо й трохи неначе глузливо?.. І що то таке у тих запорожців?» — хотів був спитати хлопець у старого кобзаря, але тільки повів плечима, побачивши, що дід іще й досі розмовляє з дядьком у драній свитині.
— Е, що й казати! — говорив дядько, відповідаючи на якесь запитання дідове. — Були колись козаки, а тепер — піддані… Мали колись і волів, і овець, а тепер… Куди ж там уже, коли панщина аж чотири дні, а в жнива то й п’ять?.. А вполюєш там що, чи вловиш — неси панові… Б’єшся, б ’єшся мов риба об лід, а інколи навіть горілки випити нема за що… Та й то ще пий у пана в шинку, а коли не в пана — плати вину… Зроду-віку ще не було так тяжко, як тепер…
Дід-кобзар щось зауважив.
Дядько похнюпився…
— Гей, мавпам дорогу, мавпам! — почулося трохи праворуч. — Мавпам, хрещені, нещасним мавпам! — голосно й різко кричав кремезний дядько непевного вигляду.
За ним ішли дві чималі мавпи. Трохи вища, сліпа, трималася позаду й держалася за видючу.
У неї в передній лапі було щось подібне до дерев’яної миски, в якій бряжчало кілька мідяків.
Юрба трохи розступилася. Кремезний дядько голосно висякав носа й почав цілу промову:
— Мавпам подайте, нещасним мавпам!.. Погано тепер простому чоловікові, а ще гірше мавпі, та ще сліпій!..
Якби з сліпою та не видюча — чекала б сліпу смерть неминуча! Навіть тепер у них такі злидні, що не знаю, чи проживуть іще якісь три дні!.. А була колись і нивка, й пасіка, й хата… Та така вже доля проклята: все забрали злі як собаки панські посіпаки..
— Ого, бач він куди верне, — почулися в натовпі стримані голоси.
— І коли б ще якісь магнати! — гірко скаржився Кремезний. — Для магната не жаль і рідної хати, а то казнащо: підпанки, лизоблюди, псарі… та рандарі!..