— Ач, матері його ковінька, як закручує! — штовхнув старий кобзар хлопця. — Слухай, Максиме, та вчись…
— А де ж то сліпа собі гулю набила? — запитав чийсь веселий голос із натовпу.
Кремезний гірко похитав головою:
— Ой, не питайте, хрещені, не питайте: краще про свої лоби добре дбайте!.. Забилася сліпа мавпа, забилася, бо в панському костьолі молилася!.. Було колись у сліпої мавпеня, та вбило його на палю зле паненя… От і просила сліпа панського бога: чи не дасть хоч на старість другого…
— Га-га-га!.. Го-го-го! — аж струсонувся від реготу натовп.
— І не гріх тобі, чоловіче, отаке казна-що верзти? — випростався на возі старий кобзар. — Бачу, ти вже чоловік літній, та й здоров’я тобі не бракує… Личило б тобі краще в якогось дідича на грунтах сидіти, ніж отак-о по ярмарках тинятися…
— А як же з мавпами, діду? Покинути їх напризволяще; чи що?.. Гей, мавпи мої бідолашні! — крикнув Кремезний, звертаючись скоріше до юрби, ніж до мавп. — Чи покинути мені вас тута, а самому на Січ майнути, чи від дати вас панові рандареві навіки: хай бере й вас, як забрав уже ваші ниви, ставки й ріки? Чи, може, ще трохи побути з вами: чи не дамо собі якось ради з панами?..
Якийсь невловимий рух пройшов натовпом.
— Ну-ну! — шепотіли й поблизу, і далі. — І не боїться ж, дивись ти, про таке запитати…
Мавпи стояли похнюпившись.
— Не поки дайте ї х, дядьку, не залишайте! — задзвенів десь аж із-за возів веселий насмішкуватий голос. — Може й з мавп колись люди будуть…
— Будуть, будуть! — залунало в юрбі.
Чийсь мідяк брязнув, упавши в мавпину миску. За ним упав другий, третій, десятий… Не бракувало й срібних монет, а високий сизоусий січовик у старому кожусі кинув навіть червоного.
За кілька хвилин миска була повна доверху.
Кремезний дядько діловито витягнув з великої торби меншу, з грубшого полотна, й висип%в у неї гроші.
Потім зняв шапку, вклонився на всі чотири сторони, взяв видючу мавпу за лапу й знов закричав голосно й різко:
— Гей, хрещені! Мавпам дорогу, мавпам! Нещасним мавпам!
Він одійшов ще зовсім недалеко, коли до воза, де сиділи Максим і дід, підбіг сліпий на одно око старець.
Він щось сказав потихеньку дідові, й той зараз же нахилився до хлопця.
— Жовніри, Максиме, матері їх ковінька: біжи віднеси свитки й шапки для мавп. Хай повертає сюди. та не зразу, — хай трошки зажде…
Ледве Максим зник у юрбі, як з протилежного боку з’явилися кілька жовнірів.
— Де він, лайдак?
— Де той, що з мавпами?..
— Ей ти, бидло, де він? — звернувся рудий, одягнений мов сиворакша жовнір до якогось похмурого дядька.
— Той, пане, що з мавпами?
— Ну?..
— Зараз тута був…
— Куди пішов?..
— А хіба він, пане, пішов?..
— Д о дябла!.. Де він подівся, тисяча чортів і одна відьма!..
— Ой, паночку, та він же тільки що… з мавпами…
— Нагаями його! — закричав нетерпляче рудий жовнір.
— Пішов, пане, здається, в той бік, — показав дядько пужалном туди звідки з’явилися жовніри.
— Брешеш, лайдак! Беріть його! — закричав рудий.
Але дядько з надзвичайною спритністю вже одскочив до ближчого воза. Через мить шапка його майнула десь коло вірменської ятки й зникла.
Жовніри пішли далі.
Через п’ять хвилин Максим підійшов до діда, ведучи з собою якусь непевну істоту, що зростом нагадувала підлітка: хлоп’яча свитка обвисла на ній, як на тичині, шапка закривала їй не тільки очі, а й ніс. Шия її була обмотана не то хусткою, не то ганчіркою.
Таку ж саму істоту трохи згодом привів і старець, сліпий на одно око.
— Клади на возгу укрий рядном та давай починати, — сказав дід.
Максим подав дідові бандуру, підсунув йому якогось мішка, дід умостився зручніше й почав перебирати струни.
Пальці все швидше й міцніше перебігали по струнах.
Гомін в юрбі почав завмирати, дехто підходив ближче, щоб краще почути.
Дід почав стиха, але дедалі все більше підносив голос: помітно було, що кобзар розраховує на якнайбільшу аудиторію:
Дід схилив голову, заплющив очі, знову розплющив, глянув на слухачів, на Максима.
Той сидів коло мавп нерухомо.