Козаки вислухали мовчки.
Думка, що ворог знущається над тілом улюбленого полковника, оповідання Степка про потугу й жорстокість польського війська приголомшила всіх.
— А скільки війська в Калиновського? — поспитав Богун.
— Важко сказати. Кілька полків. Ще перед нападом ми з Нечаєм рахували, що тисяч мало не десять, — відповів Степко.
Богун узявся за голову: нічого було й думати про напад на Красне з кількома сотнями. Треба було негайно вертатися до Вінниці, скупчити там усі сили й відборонятися, поки наспіє від Хмельницького відсіч.
— А чи наспіє вона коли? Ех, не треба, не треба було з самого початку звірятися на гетьмана й старшину!., Гадав, протягнемо якось до весни… От тобі й протягнули!.. Лянцкоронський стоїть у Барі, Калиновський діятиме з ним спільно… Ну, що ж, раз мати родила… Поміряємося…
— Ану, поклич мені сотника Гаврика, — звернувся Богун до Приндяка.
Сотник з’явився.
— Побіжиш під Красне з десятком охочих… Роздивитесь, розпитаєте… й негайно ж назад. Я повертаю до Вінниці.
З Гавриком зголосилася йти мало не вся його сотня.
Почали сперечатися, кому йти.
— Швидше. Годі вже там! — крикнув Богун. — У Вінниці тепер усім роботи вистачить.
Гаврик вирушив.
До міста повернулися надвечір.
— Скільки прийшло сотень? — було перше запитання Богунове до Немири.
— Сім: Балабанівська, Рахнівська, Жорницька, Бабинська, Немирівська, Вороновицька…
— Швидко впоралися…
— За два дні всі тут будуть.
— А де стоять?
— Більшість у місті, частина в замку.
— Покликати старшину.
— Може, в кого якась несправа? — запитав Богун, коли всі зібралися.
Виявилося, що все гаразд: коні, зброя й припас — усе в належному стані.
— Завтра зранку всі на роботу, — сказав Богун, — насамперед монастир треба укріпити. Дещо ми вже заздалегідь зробили… Найголовніше тепер насипати вали…
— Важко буде: земля дуже промерзла, — зауважив хтось несміливо.
— Кому там важко?.. Міщани й ченці допоможуть…
Огнища треба буде порозпалювати. Ось підемо зараз побачимо. Запаліть смолоскипи.
Максим і Приндяк рушили вперед, освітлюючи Богунові дорогу. Він їхав, розмовляючи з Немирою. Трохи позаду — сотники мовчазні, зосереджені, суворі.
У монастирі вже спалі.
Воротар, побачивши полковника з старшиною, швидко відчинив важку, оббиту залізом браму й хотів був побудити ченців.
— Не треба, — сказав Богун, — перекажи тільки отцеві ігуменові, що буду в нього на ранок.
Воротар мовчки вклонився.
— Дивіться, ланове товариство, — сказав Богун од воріт у напрямі до Бугу, — там, од річки, валів і окопів майже не треба… Ляхи звідти не насідатимуть. Чортового батька… Зате з інших боків, я гадаю, треба вали в два ряди…
— В три ряди зробимо, пане полковнику! — обізвалися старшини.
— В три?.. То ще краще. Гармати — отут над ворітьми дві, на дзвіниці — одну та гаківниць кілька… Потім на мурах — по кутках. У разі потреби будемо пересувати з місця на місце…
— А замок же як? — поспитав немирівський сотник.
— Замок?.. А на чорта він нам здався?.. Хай ляхи його собі беруть: сил розбивать не будемо… Про оборону поговоримо докладніше завтра… Сьогодні обдивіться, де чия сотня працюватиме. Розкажіть козакам що й до чого… Щоб знав кожний. Коли хто з козаків буде щось радити — переказуйте мені неодмінно: громада великий чоловік… Ну, а тепер я вже піду. По правді сказати, втомився так, що й головою повернути важко… На добраніч…
— На добраніч, пане полковнику.
— На добраніч.
— Ну й голова!.. Ой голова, — говорили поміж себе сотники, уважно обдивляючися місцевість, — усе передбачив і обміркував заздалегідь…
А Богун тим часом біг конем додому.
«До ранку вже яких дві-три години дзигарських залишилося… Спати… Скоріше спати… Оксана, певно, чекає…»
Справді, Оксана не спала.
— А ти й повечеряти не забіг, — зустріла вона його докором.
— Завтра повечеряю, — швидко відповів Богун і засміявся — Як я сказав?.. Я хотів сказати: ніколи було… А ти чого не спиш?..
— Не знаю… Гадала, ти прийдеш раніше…
— Ніколи, ніколи було, серце!.. Тепер спати довго не можна… Збудиш мене чим світ.
Помовчали.
— Знаєш що?.. Ти вже, Оксано, якось удень поспиш. А зараз — сядь отут коло мене… Тільки-тільки почне сіріти, — торкни.
Богун ліг не роздягаючись.
Оксана думала — вже спить, але раптом він поспитав:
— Тобі дід Андрій казав, що треба буде перебиратися до монастиря?..
— Казав. Тимко не хоче: тут, каже, ковзанка добра, а там… Ну, спи вже, — увірвала Оксана, побачивши, що Богун заплющив очі.