По довгих нарадах ухвалено битися. Тої ж ночі Богун викликав півсотні охочих і зробив вилазку.
— Думка моя така, — сказав він перед виправою, — прослизнути якось повз лядський табір, податися на Кальник і Липовець, розпорошитися по селах і всюди поширювати поголоску, що на Вінницю йде полковник Глух із десятьма тисячами, що Хмельницький стоїть у Білій Церкві й теж скоро рушає на Калиновського… Тут, серед ляхів, певно, таки чимало пилявчиків… Може, як під Пилявою, з одного тільки постраху накивають п’ятами. А коли й ні — все ж таки будуть стурбовані та змушені відрядити на звіди частину війська… А посполиті — хто схоче гуртуватися в загони, — хай скупчуються всі під Липовцем: може й без полковника Глуха стануть нам у пригоді…
— А ти ж як? — поспитав Немира. — Невже ж й ти хочеш нас тут покинути?
Богун засміявся.
— А хіба я це казав? Звичайно, ні: я тільки на прогулянку виїду… Гадаю, що зі мною буде зручніше обминути табір… А потім, звичайно, мені вертатись…
— Як, самому?..
— Авжеж…
Козаки не заперечували: ні в кого не було сумніву, що Богун зробить усе найкраще.
Вирушали опівночі. Щоб коні ступали тихо, пообмотували їм ноги ганчірками, уважно обдивилися зброю, щоб не бряжчала, випили на дорогу по добрій чарці горілки й опинилися за ворітьми.
Стояв досить густий туман, і з валів до Бугу спустилися непомітно. Крига була ще міцна, хоч подекуди вже й вода хлюпала.
«Погано, — подумав Богун, — це хлюпання може нас ізрадити…»
Справді, коли вже були близько протилежного боку, чийсь кінь, певно, спіткнувся, й чатовий, що стояв на березі, голосно скрикнув:
— Хто йде?
Козаки мовчки повернули вздовж берега.
— Хто йде?.. Гасло? — почулися голоси.,
«Чортового батька помітять у тумані!» — подумав Богун.
— Жени, хлопці, тепер на берег, а тоді — чимдуж ліворуч: прогавили ляхи… Я зараз вертаюся…
— Стій!.. Гасло! — знов закричали на березі. Розлігся мушкетний постріл… другий… третій…
— Ого, та тут їх до біса! — прошепотів Богун, повертаючи коня. — Щасливо, хлопці!..
Козаки, вже не криючись, швидко винеслися на берег.
— Бий!.. Забігай навперейми!.. Вицєчка! — галасували поляки й безладно стріляли в темряву.
— Якраз!.. Поцілите куцого під хвіст, — посміхнувся Богун, радіючи, що козаки вже в безпеці.
Він їхав посередині річки в напрямі до монастиря й певний був, що в тумані його не помітять.
Аж раптом наче з-під землі виросли перед ним два вершники.
— Стій! — крикнув хтось, хапаючи Богунового коня за поводи. Кінь метнувся, Богун ударив жовніра шаблею.
— Та це ж Богун! — розлігся здивований крик. — Ага! Попався!
Богун скочив конем убік, пригнувсь до кульбаки й помчав навтікача.
Вітер сліпив йому очі, кінь, відчуваючи небезпеку, нервово козирив ушима й біг з усієї сили, але переслідувачі не відставали.
«Якби тільки до валів… тільки до козацьких валів!» — майнула думка.
І раптом кінь з розмаху впав на передні коліна, репнула крига, й не встиг ще Богун зміркувати, що сталося, як уже був під водою разом з конем.
— Ага!.. Рубав для нас ополонки!.. — закричали поляки, але Богун їх не почув. Він навіть не встиг випустити повіддя, як кінь уже виринув на поверхню й вихопився на лід.
Бах! Бах! — ударили постріли й завили кулі.
Кінь з розпачливим сопотом біг як скажений… Тільки коло самих козацьких валів Богун помітив, що загубив шапку.
Козаки на руках понесли його до монастиря, роздягли, вкрили теплими кожухами й напоїли горілкою.
— Коня… Коневі теж дайте горілки. — сказав Богун, коли трохи вгрівся.
Другого дня зранку він уже був на валах.
— А що, скупався? — кричали поляки.
— Дякую, панове! — відповів Богун. — Добра парня. Ви, певно, ще не забули, як я вас нею почастував?..
— Пам’ятаємо… Почекай: здобудемо монастир — віддячимо!..
Богун кепкував і вдавав, що дуже задоволений з виправи минулої ночі.
Козаки раділи, що полковник такий веселий і що всьому загонові пощастило вимкнутися до Липовець і Кальник.
Але коли поляки знов почали штурм і довелося битися з ними ледве не цілу добу, — тривога й безнадія знов почали закрадатися в серця обложенців.
Богун потішав їх надією на відсіч, поставив на дзвіниці чатових, щоб стежили, чи не з’явиться вдалині військо полковника Глуха, але сам хвилинами міркував уже не про визволення, а про те, щоб загинути по-козацьки.