Він уважно обдивився всі запаси пороху, зміркував, що їх далеко не так багато, як йому здавалося, й мусив одмовитися від думки, що настирливо лізла йому в голову:
«Пустити ляхів на монастирське подвір’я й висадити їх у повітря разом з недобитками-обложенцями…»
Якось опівдні стояв він на мурах, майже коло самої брами, дивився на польський табір і міркував, чому поляки зрана не починали штурму, як це вони робили ось уже протягом кількох днів
— Знають же певно, вражі сини, що ще якісь два-три штурми — й ми не здержимо… Знають же, певно, що потомилися козаки вкрай… Чи. може, мають відомості, що відсічі так і не буде?.. Невже мають? Коли мають., то справді, якого біса їм поспішати?.. А сонце… Сонце як припікає,— глянув Богун угору.
В прозорій блакиті було щось мрійне, весняне. І як завжди, коли дивився на небо, Богун ізгадав Оксанині очі.
— Ех, змарніла вона! Мені що, мені хоч би й ціле життя воювати… А їй…
— Пане полковнику! — гукнув чатовий на дзвіниці.— Пане полковнику, поміч іде!..
Богун здригнувся всім тілом.
— Яка поміч?.. Що ти верзеш! Дивись пильніше…
Чатовий мовчав.
«А ляхи, певно, тому й не наступають, що помітили щось, — раптом подумав Богун, — невже відсіч?»
Колишні думки про те, що з гетьманом доведеться боротись, спалахнули тільки на мить.
«Коли відсіч — і Вінниця, й полк, і Оксана — всі врятуються… Погонимо ляхів геть…»
— Поміч іде! — знов крикнув козак. — Поміч!.. Пане полковнику! За новим містом на взгір цілий полк… Ні, два…
— Поміч… Гетьман на поміч іде! — залунало, на монастирськім подвір’ї, по мурах і по валах.
— Що ти брешеш! — закричав Богун чатовому. — Один полк Уманський, а другий?..
— Не видно ще… Якийсь лівобережний… Гей, поміч іде!..
— Поміч! Поміч! — радісно й потужно загукали на валах козаки. — Поміч!..
— А дивіться, дивіться, що в таборі лядському! — закричав чатовий. — Тікають!.. Тікають і з міста, і з замка!.. Ого!.. Тікають!..
Богун уже був на коні.
Поляки кидали вози, припас військовий, зброю й тікали наосліп.
Під старим містом спалахувала стрілянина: то Уманський і Полтавський полки поспішали на відсіч.
6
Король Ян Казімір з військом стояв під Сокалем. Уже близько п’ятдесяти тисяч раховано в польському таборі, а щодня надходили з Польщі все нові й нові військові від діли.
Приєднався до короля в середині травня й польний гетьман Калиновський з рештками своїх полків, що тікали з Вінниці спершу на Бар і Кам’янець, а звідти на північний захід — на Сокаль, перетинаючи річки Жванчик, Ничлаву, Серет і Стрипу.
Гнав Калиновського великий відділ козацького війська на чолі з осавулом Демком та полковниками Гладким, Пушкаренком, Крисою й Богуном.
Дуже насідали козаки на поляків на переправах, багатьох побили, чимало й у полон узяли, але все ж таки не пощастило їм остаточно погромити польного гетьмана або навіть одрізати його від головного польського війська, що скупчилося під Сокалем на чолі з гетьманом великим коронним Потоцькнм та самим королем… Голодні, знесилені вкрай, переполовинені, прибули до Сокаля полки Калиновського й прилучилися до короля.
Широко розложилося табором королівське військо, немовби нову військову столицю хотів заснувати король.
У центрі її височілися дерев’яні будівлі, де жив Ян Казімір із двором та міністрами, тут же стояли бараки численних канцелярій та касарні королівської гвардії й кварцяного війська, оточені шанцями. Навколо них, на рівному місці, а далі й по долинах і на околишніх узгір’ях біліли десятки тисяч наметів посполитого рушення, довжелезними ланцюгами, а подекуди й безладними купами стояли вози, ридвани, панські карети.
Сила-силенна жовнірів, панства, ксьондзів і монахів, челядь, пахолки й хмари перекупців і базарників сновигали табором зраня до вечора в густій куряві.
Десятки тисяч людей і коней, гомін, вереск, спірки й торги на кожному кроці, вигуки, лайка, гойкання й окрики машталірів, кур’єрів і скороходців утворювали гучний, неймовірно мінливий вир…
— Дорогу, дорогу! Геть із дороги! — кричав одного травневого ранку широкоплечий машталір у шведській одежі, намагаючися проїхати крізь юрбу до касарень кварцяного війська. — Дорогу кареті пана Напєрського!..
— А ти не знаєш хіба, що тут їздити заборонено? — з погрозою озвався до машталіра високий вусатий жовнір.
— Як заборонено?.. Кому? Мені заборонено? — піднявся в кареті невисокий худий панок у кумедному чорному строї.— Хіба тобі невідомо, що я Напєрський?..