— Оту, що зараз минули… Ще в машталіра така морда… лотрівська… І пан з лисою головою…
— Бачив! — радісно скрикнув жовнір. Хоч він і не пам’ятав карети, але тепер уже був певний, що зовсім легко її знайде по тих ознаках, про які нагадав Чернецький.
— Доженеш карету й негайно ж візьмеш під варту й машталіра, й пана… Та без галасу… А мене повідомиш тієї ж хвилини.
Чарнецькому дуже хотілося поїхати з жовніром самому, але цього ніяк не можна було зробити через кончу потребу негайно бути в князя Яреми — зв’язку з призначеним на сьогодні пописом війська.
Поки Чарнецький вагався, карета Напєрського від’їхала вже досить далеко: юрба була велика лише навколо самого центра польського табору, далі ж, до Бугу, куди скерував карету пан Феліціан, людей було значно менше.
Таким чином відряджений від Чарнецького жовнір не міг зразу виконати наказ свого пана. Але, розпитуючи зустрічних, він узяв вірний напрямок, і віддаль між ним та каретою все зменшувалася.
Пан Феліціан почував себе чудово. Він безперестану розмовляв з паном Напєрським, уважно стежачи за ним і негайно ж міняючи тему розмови, якщо помічав на обличчі свого нового знайомого хоч тінь незадоволення.
— А звідки, насмілюся запитати, пан прибув? — питав пан Феліціан.
— З Краковського. З Нового Тарга…
— Знаю, знаю… Якже, навіть бувати доводилося!..
— А тут куди їхати? — несподівано запитав машталір, видимо, з чогось незадоволений.
Пан феліціан показав напрям і знову звернувся до Напєрського:
— Якже, кілька разів доводилося бувати… тільки щось, вибачте, пане, щось не доводилося там чути про панів Напєрських…
— А про пана підстаросту Вікторина Здановського чув пан?..
— Господи!.. Матко свєнта! Та хто ж не чув про пана підстаросту?.. Чекай, пане, чекай, не кажи мені нічого… Я знаю, хто такий пан. Пан… пана підстарости сестринич… Недавно приїхав. Знаю!..
Машталір весело хвисьнув пугою.
Пан Феліціан аж захлинався від задоволення.
— Сестринич! Як же, чув:.. Усі кажуть: культуральна, шляхетна людина… Навіть за кордоном пан був?.. І шведську, й німецьку, й французьку мову знає?.. Хе-хе-хе!.. Як же, чув!.. А чи давно зволив пан із Парижа повернутися, дозвольте запитати?.. Як там король, панство? Ну… і взагалі…
— Нічого цікавого, — сказав Напєрський, — а от краще хай пан розкаже, які нОвини тут?..
— З охотою!.. Хе-хе-хе!.. З величезною охотою… Ну, насамперед попис війська… Ми тут швидко зупинимося: за якісь півгодини почнеться… Ну, і пан побачить всю Річ Посполиту в усій красі… Які ж іще новини?.. Ага!.. Тільки це межи нами… пан розуміє… Тут же особа самого короля фігурує!..
— Розумію, — сказав Напєрський.
— Ну, от… Про пана підканцлера коронного Радзєйовського пан чув… Цими днями з ним таке трапилося, таке… Хай пан тільки уявить собі… Не знаю вже як, а з наказу королівського взяли та й перехопили листа… Підканцлер — тепер уже всім відомо — потайки листувався з самою королевою… Ну, от… перехопили… Король став читати… А там… Хе-хе-хе… — тільки уявити собі!.. — там Радзєйовський пише, що найясніший король — нікчема, що він зовсім не здатний керувати військом, що він зраджує королеву направо й наліво — і з ким же?.. Хе-хе-хе!.. З ким же? З дружиною самого пана підканцлера…
— І це король! — скрикнув Напєрський.
В цю мить коні чогось так рвонули вперед, що пан Феліціан і Напєрський повинні були ухопитися один за одного й, природно, припинили цікаву розмову.
Напєрський вилаяв машталіра, пан Феліціан обтер собі лоба рукавом кунтуша й оповідав далі:
— А про Хмельницького пан чув?.. Теж, так би мовити, родинне щастя… Пан, певно, знає, що дружина Хмельницького полька. Там, казали, така вітролетка!.. А він же то пиячить без просипу, то воює… Ну, й злигалася Бона з Хмельницького дзегармістром. Чоловік у похід, а вона до дзегармістра… та ще й діжечку з золотом захопила зі скарбниці Хмельницького… А пан же знає, що в того ребелізанта цілий склеп величезний зі скарбами: з-під самої тільки Пиляви вивіз аж вісімнадцять возів!.. Ну, а Хмельницький уже мав підозру: ще як у похід був вирушав, доручив стежити за мачухою синові… А той же Тимошко кровожер!.. Та й на мачуху, казали, давно був злий. Злапав він її з дзегармістром, пороздягав, зв’язав їх докупи та й повісив обох на воротях любенько!..
— А давно це було?..
— Та оце, кажуть, ледве не цими днями: у Сокалі тільки вчора звістку одержали. Сам' король оповідав на бенкеті… Ох, і реготалося ж панство!..
— Ну, а як військо? Як настрій? — спитав Напєрськийї