Машталір повів своїми напрочуд широкими плечима, глянув скоса на пана Феліціана, що сидів на передку карети Напєрського, й знову з напруженою увагою почав стежити за посполитим рушенням.
Це була справді «вся Річ Посполита в усій красі», як казав пан Феліціан.
Воєводства, землі, повіти в одежі всіх кольорів райдуги — кожний вояк не так, як інші, вдягнений, не так, як інші, озброєний, на конях турецьких, татарських, арабських, литовських, поморських, подольських, черкеських…
Посувалися урочисто, бундючно, але з чималим неладом, а подекуди й замішаниною.
На кількадесят тисяч, що встигли пройти повз машталіра й Напєрського, ледве чи половина була здатна до бою…
Машталір ледве помітно зневажливо посміхнувся.
— А де ж відділи пана гетьмана польного? — запитав він у якогось дворака, що стояв поруч.
— Далі, там далі — за посполитим рушенням, — махнув рукою дворак.
Машталір глянув на нього, а заразом кинув оком і на пана Феліціана.
Подібної до кавуна голови чомусь не було видно.
Машталір став навшпиньки, придивився пильніше й побачив, що пана Феліціана обступили три жовніри й зв’язують йому руки.
Машталір зблід, потім почервонів. Очі йому заблищали, ніздрі почали роздиматися*, ледве помітний шрам над переніссям визначився чіткіше.
Машталір відітхнув глибоко, повів плечима й несподівано кинувся до Напєрського:
— Що панові? — Моторошно?.. Пан непритомний?! — голосно скрикнув машталір, ухопив Напєрського на руки й наче малу дитину почав виносити з натовпу.
Коли вони опинилися вже кроків за сто від жовнірів і пана Феліціана, машталір поставив на ноги Напєрського, запитав, як він себе почуває, й покірно похнюпився, коли
Напєрський різко й сердито звелів йому йти за собою. За годину вони вже йшли вулицями Сокаля, а через деякий час обидва на добрих конях виїхали з міста на Белз. Напєрський зовсім непогано правив конем, а машталір, здавалося. не злазив з коня з дитинства.
Їхали швидко, розмовляли уривками.
— То пан полковник гадає з Белза на Львів?.. — запитав Напєрський.
— Неодмінно.
— А я на Любачов, Ярослав… Хай пан перекаже гетьманові: повстання почнеться зразу, як тільки приїду.
Спершу захопимо Чорштин…
— Тільки нехай пан Напєрський буде обережніший: Чарнецький мене пізнав — Це ясно. А Феліціан, отой неодмінно ж про пана скаже!.. Коли б іще до Нового Тарга когось не відрядили.
— Не встигнуть однаково… А як пан полковник гадає: поб’є гетьман короля чи ні?.. Пан же тепер бачив усе військо польське…
— На мою думку, мусить побити…
— Коли погонить гетьман короля так, як пан полковник погнав був од Вінниці Калиновського, спалахне вся Польща: не буде хлопа, що не повстав би проти панів на мій заклик!..
7
Коли король стояв під Сокалем, головні сили Хмельницького скупчилися між Тернополем.! Збаражем.
Це була дуже вигідна позиція, бо протягом тільки двох днів гетьман без перешкод міг опинитися або під Сокалем, або під Львовом, з’єднатися з угорським королем Ракоцієм, одержати підкрепи турецькі й татарські.
Отже, королеві не можна було ані поділити свої сили, ані рушити вперед.
Знаючи про намір польського війська йти на Берестечко, Богун був певний, що козаки досить легко можуть погромити поляків, коли вдарять на них у поході.
В міру того як усе далі й далі залишалися позаду львівські околиці, певність майбутньої перемоги над королем ставала у Богуна все міцніша.
Чим ближче до Збаража, тим усе частіше попадалися численні табори, на які Хмельницький поділив військо, щоб приховати своє справжнє розташування, наміри й сили.
Козаки з одного табору не знали, де розташовані інші табори, отже, коли б якомусь ворожому під їздові й пощастило захопити язика, коли б у тому чи іншому таборі поляки мали навіть своїх шпигів — однаково їхні відомості не з’ясували б нічого певного щодо козацького війська в цілому. Тільки від значнішої ста. ршини Бопун і міг довідатися, яким чином потрапити йому до головного гетьманського табору.
Перший з полковників, якого зустрів Богун, подорожуючи зі Львова, був Филон Джеджелій.
Старий полковник так ізрадів, що аж сльози блиснули йому в узеньких татарських очах:
— Цілий?.. Живий?.. Ну й боялися ж ми тут, щоб ти знав! — казав Джеджелій, обнімаючи й цілуючи Богуна.
— А чого там було боятися?..
— Як чого?.. Та без тебе тут… Та хіба ж це потовариськи? Ні в гетьмана не поспитався, ні в старшини та й подався з отим крученим!.. Та ще куди подався?.. У самісіньке пекло… І полк покинув…