— Не покинув, а передав Гладкому.
— Однаково… Хіба ж можна було? Який тебе дідько тягнув до Сокаля?..
— Не дідько, а Гетьман: від нього ж приїхав Напєрський…
— Від нього… Але писав же гетьман: «Відрядіть вірного козака…»,
— А хіба вже я став невірний?;.
— Залиш!.. І як тільки ти зважився?..
— Дуже просто: як виїхали ото ми з ним із нашого табору під Поморянами, я собі й гадаю: «Втік чи не втік, а побігти можна…» Дуже цікаво побачити й короля, й панство. Але коли цей Напєрський йолоп — скажу йому це одверто та й подамся назад… Аж виявилося, що в нього таки голова на плечах є… Ну, й оті гедзики його, виявилося, досить корисні… Як скаже ото: «Хіба ви не знаєте, що я Напєрський? Філіпп… дай пуги отому лотрові», — головою ручуся, що жоден із панства не візьме його на підозру…
— То, виходить, може й люди колись будуть із того Напєрського?..
— Хто й зна… Казав, що в нього там у Новім Таргу все готове… Рушимо, казав, спершу на Краків, а там, коли бог поможе, підемо через усю Польщу…
Джеджелій замислився.
— Ну, а в Сокалі як?
Богун розповів.
До пізньої ночі розмовляли полковники, і Джеджелій погодився, що треба вдарити на короля неодмінно під час походу його на Берестечко.
— Так і перекажи від мене гетьманові,— сказав Джеджелій на прощання. — Якщо не перешкодимо ляхам стати під Берестечком — буде погано: там для короля є добрі позиції.
Над шляхом схилились мрійні берізки, весело зеленіли гайки, буйними травневими травами й квітами зеленіла, синіла, рожевіла, червоніла, голубіла земля.
Весело щебетали в гайках пташки, кружляли різно барвні метелики, гули бджоли, вітер п’янив весняними пахощами, ранкове сонце пестило й пригрівало.
«Зроду б не сказав, що лише два роки тому точилися тут збаразькі бої.— подумав Богун, — і всюди так… Тільки де-не-де між травою біліють кості, а тисячі ж, десятки тисяч лягли трупом».
За поворотом почулося тупотіння копит. Чимала чата вибігла з лісу Богунові назустріч.
— Куди ідеш?.. Гасло? — запитав отаман.
Богун показав Джеджелієвого пірнача.
— Кудою тут до пана гетьмана ближче проїхати?..
— До великого дубняка — просто, коло ліщини повернеш праворуч, а там уже й табір побачиш, — поважно сказав отаман, — гайда, хлопці!»
Загін подався своєю дорогою.
Чим ближче до табору, тим більше зустрічалося чат.
Богун їхав усе тихше й тихше: вагання й сумніви опанували його…
«За годину-дві зустрінуся з гетьманом… Що я йому скажу?.. Ляхів можна побити… А коли не пойме віри?..
Мусить повірити: бачив же я все військо лядське на власні очі… Мусить повірити. Це — головне».
Богун ізгадав польський табір у Сокалі, величезне, але безладне посполите рушення. Уявив, як розтягується воно на кількадесят миль, як застрягає по багнах, плутається по лісах, губить шик на важких переправах…
«А таки поб’ємо ляхів, далебі поб’ємо!» — весело майнула думка.
Богун пов’ернув праворуч ліщиною й зразу ж пббачив козацький табір. Він розкинувся на просторій похилій рівнині широким чотирикутником.
Посередині стояло високе шатро, над яким горів золотом хрест — це була похідна церква. Навколо неї — майдан, оточений просторими різнокольоровими наметами.
Над найбільшим із них — малиновий гетьманський стяг.
До церкви й до майдану гетьманського з усіх боків прилягали широкі вулиці, утворені рівними рядами возів і наметів. Подекуди вони переривалися широкими полковими майданами, коло яких майоріли прапорці й корогви окремих полків.
У таборі рух був чималий: козаки, посполиті проходили в різних напрямах, метушилися коло наметів, юрмилися купками на майданах і вулицях. Помітно було й невеличкі, й значніші відділи війська, що поверталися до табору або виходили з нього.
На першому, ближчому до Богуна майдані зібрався чималий натовп. Лунали якісь вигуки, але слів ще не можна було розібрати.
Богун торкнув коня й помчав до майдану.
— Не займай, не займай його! — кричали в юрбі.
— Не займай, а то тут тобі й тельбухи випустимо!.
— І чого він до нього присікався? А ще сотник…
— Не займай, матері твоїй сто чортів!..
— Що тут таке? — запитав Богун у якогось дядька.
— Не знаю, здається, б’ють отого, що з мавпами…
— Що?.. Б’ють Кремезного? Хто сміє? — голосно скрикнув Богун.
Юрба розступилася. Дехто з козаків пізнав полковника.
— Та це ж Богун!..
— Богун!..
— Вінницький… Оце наш!..