«Вози лаштують, — зміркував Богун, — цюкають собі. А по гаслі полягають і спатимуть… Не треба їм ані до гетьмана, ані до хана…»
— Ну й кусаються ж бісові душі комарі, щоб їх вовки поїли! — почулося коло ближчого воза.
— А ти їх ломакою! — езвавйя Богун.
Коло воза зареготали.
Богун торкнув коня острогами й за кілька хвилин уже був у гетьмана.
Той сидів з полковником Джеджелієм. Ні Виговського, ні кого іншого з генеральної старшини не було.
— Сідай, — привітався Хмельницький, — які полки бачив дорогою?..
Богун сказав.
— Тобі сьогодні наказів не буде, — посміхнувся гетьман, — сідай.
Один по одному почали надходити полковники.
Гетьман уважно вислухував їхні звідомлення, давав накази, але залишатися чомусь не запрошував.
— А що, хіба ради не буде? — запитав Богун.
— Яка там рада: тут треба швидше… Та й знати про все багатьом навіть полковника^ не слід, — відповів Хмельницький, — почекай, ось виправлю всіх — розповім докладніше.
Останнім із полковників давав звідомлення Матвій Гладкий.
Одержавши накази від гетьмана й побачивши, що Богун і Джеджелій сидять, Гладкий сів і собі.
— Ради не буде! — гостро сказав Хмельницький і, не ховаючи роздратовання, додав — Ладу не знаєш, пане полковнику!..
Гладкий підхопився. Худе енергійне обличчя його спалахнуло гнівом. Він хотів щось сказати, але переборов себе, зціпив зуби й пішов геть.
— Не подобається! — відсапнув Хмельницький. — Йому б тільки ради радити та галасувати!..
— Ой, дограється колись гетьман! — гостро сказав Богун Джеджелієві так, щоб почув і Хмельницький.
Але той, здавалось, навіть уваги не звернув.
— Ну, куди йому гетьманувати, тому Гладкому? — тягнув далі гетьман, немовби розмовляючи сам із собою. — А дивись, тягнеться за булавою, накладає з голотою!..
«Неодмінно треба буде з Гладким поговорити», — подумав Богун.
— Пане гетьмане, може, почнемо! — обережно запитав Джеджелій.
— А чого ж? Можна. Тільки ось вип’ю води холодної.
Хмельницький випив води просто з полив’яного глечика, обтер рукавом губи й раптом звернувся до Богуна.
— Знаєш, як король військо шикує?..
— Ні.
— Бачили коли шахи турецькі?
Джеджелій — татарин з походження — кілька разів бував у Турції, Богун бачив шахи у Кам’янці, у турецьких купців.
— Бачили, — відповіли вони в один голос.
— Ну, от… Повідомляють мене, що ляхи стоятимуть шахівницею… Це вже вам не старопольський хрест, не квадрат московський і не трикутник або п’ятикутник шведський!.. Це так німці короля порадили. Стоятимуть як на шахівниці: кінні хоругви по черзі з піхотою… Один від діл захищатиме другий. На лівому їхньому крилі Ярема та Калиновський, а головне — німецький генерал-майор Убальд. Ой, і голова ж, кажуть!.. А все-таки німець…
Посередині з усією арматою — генерал Пшиємський… Спереду в нього — панцирні полки, по боках і в проміжках поміж арматою — ледве не половина всіх інших регіментів піших. Ну, звичайно, там же й король, і гвардія Фромгольда Вольфа, чи як там його? На правому крилі — теж німці всуміш із литовськими, шведськими й польськими відділами. Ця частина, здається, під Богуславом Радзівіллом та полковником Боргеманом. 4
— А хіба не однаково, чи під Боргеманом, чи під ким іншим? — сказав Богун.
— Та, звичайно, однаково! Я тільки так кажу, бо цікаво ж!.. А врешті, головне, що шик у ляхів добрий, позиція дуже міцна. Ви ж дивіться: позаду в них Стир і Берестечко, з лівого боку — Пляшова, багна, з правого — ліс: паші вистачить хоч на місяць…
— Все це бІльш-менш відомо, — зауважив Богун.
Ото, який ти нетерплячий!..
— Ну, а те, що король нас неодмінно поб’є, коли битимемо його в лоба, тобі теж відомо?..
— Ну, так уже й неодмінно! — підвів голову Джеджелій.
— Та ти слухай спершу. Коли я щось не так зміркував — скажете. Обмізкуємо. На те й покликав. А я так гадаю: стоять вони міцно; воєначальники майже всі, звичайно, крім короля, непогані, а надто німці. Потім отой новий шик чужоземний… Не знаю як хто, а я собі довго потилицю, чухав, коли довідався… — В чистому полі, та коли ще до того нам і сил усіх розгорнути не можна — козаки, на мою думку, не здержать. А татари звикли обходити, зажинати півмісяцем… Як хочете, а страшно, щоб не зламали вони свого серпа на тій шахівниці…
— То що ж, уступатися? — похмуро сказав Богун.
Хмельницький устав, випив води, повернувся лицем на схід і простягнув перед себе руки так, що вони опинилися на одній лінії з його плечима: