— Дивіться: отак вони, — струсонув він лівицею, — а оце, де права рука — ми… Ну, а тепер якби пощастило повернутися так?..
Тут Хмельницький зробив півповорота наліво.
— Тоді у ляхів праве крило притикатиметься до Стиру, а ліве до Пляшової,— сказав Джеджелій.
— Ну!? — скрикнув Хмельницький.
Полковники дивилися на нього здивовано.
— Ех, ви!.. Ну, а ліс?.. Де тоді ліс у ляхів буде?..
— Праве ж крило одсунеться… Не буде в їх лісу!.. — сказав Джеджелій.
— Га-га-га!.. Тож-то й є!.. Ну, а паша в їх буде?.. Не буде паші!.. А коні без паші будуть?.. А живності набагато вистачить?..
— Чекай, чекай, пане гетьмане! — схвильовано підвівся Богун. — Ляхів же ніяк не обійдеш… З лісу ж може вдарити якась сотня, ну, нехай цілий полк наш: більшої сили ніяк не розгорнеш…
— А ми й розгортати не будемо… Я так гадаю: бити на короля так, як він став, — безглуздя… Хай спершу стане так, як нам хочеться, а тоді й побачимо: може й без бійки аману проситиме!.. Розумієте, позавтра чи то там пізніше починаємо наступ. На ліве крило ляхів — од Пляшової — битиме частина наших полків, на праве — татари. Удаватимемо, що напружуємо всі сили. А тим часом позаду татар у нас уже буде готовий табір: поставимо вози в десять рядів. Ну, а в довжину — скільки вистачить: може й на півмилі… Зробимо так, щоб вози посувалися можливо швидше… Ланцюгів у нас вистачить… Уявляєте, який велетенський «вужака» буде? Спереду нарихтуємо кількадесят гармат: це голова… Ну, а всередині, між двома валами з возів, поставимо якнайбільше піхоти… Як бачи те — шик наш, звичайний. Тільки що довжелезний… от… Коли наші, що коло Пляшової, та вся орда тата бавитимуть ляхів, — наш «вужака» тим часом потроху лізтиме собі та лізтиме до лісу…
— А як ляхи помітять? — запитав Джеджелій.
— Не помітять! А помітять — гірше не стане, була боронитися табором…
— А чи не двома таборами? — зауважив Богун. — Наші ж частини, що битимуть на ляхів від Пляшоа всім окремий табір.
— Ні, не зовсім: між хвостом нашого вужа тими, що битимуть від Пляшової, тільки тоді буде жок, коли «вужака» вже зовсім підлізе до лісу й на ляхів з гармат. Тоді — хай помічають: «вужакі лізе тільки з краєчку їхньої шахівниці, повернеться вою праворуч уздовж Стиру та й стане собі… А негайно ж почнемо вигинати… Пропустимо повз нього та й зачепимо хвостом за той табір наш, що стоятти королевого лівого крила. А тоді негайно ж почнем шанцюватися! Що?.. Зрозуміло?..
Задум Хмельницького був надзвичайно простий: відрізати поляків від лісу й паші та замкнути короля в широкому трикутнику, дві сторони якого становитимуть Стир і Пляшова, а третю — міцний ланцюг козацького табору.
— А тоді — загони татарські на той бік Стиру, і король у матні! — захоплено скрикнув Джеджелій.
— Не зовсім, — зауважив Богун. — За який час долізе «вужака» до їхнього правого крила?.. Добре, як за день. А як за цей час наші коло Пляшової та татари не здер жать і почнуть відступати? Ляхи ж неодмінно помітять тоді «вужаку» й ураз доміркуються!.. А потім коли навіть і одріжемо пашу — чи не задовга буде наша бойова лінія, чи не розірвуть їх ляхи?..
— Чудово, чудово! — зареготав гетьман. — Тепер уже не мене, а тебе опанували сумніви. Слухай же: будемо чекати, поки ляхи самі не почнуть бою… Може, навіть півдня таким чином виграємо… Потім… З риштуванням «вужаки» будемо поспішати, скільки сил вистачить… Потім, коли опиниться король у матні, насипемо такі шанці, що й чорти не переплигнуть!.. А головне — змішаємо королеві шик, притиснемо в тісний кут: там, із двома сотнями тисяч не дуже-то зручно буде ляхам розгортатися!.. Тільки треба швидко-швидко все це зробити. Ой, як швидко!.. Завтра світанком і почнемо: за ніч люди спочинуть…
— Тут тільки одного страшно, — сказав Джеджелій, — щоб короля якісь перекинчики наші не повідомили: табір же треба шикувати не менше як два дні…
Хмельницький похнюпився: з того часу як стало відомо, що король уже під Берестечком та що хан не дуже-то охочий битися з поляками, чимало козацької старшини перебігло до польського табору. Тепер, з наближенням слушного часу, кількість таких перекинчиків, природно, повинна була збільшитися.
— Того ж то я й не скликав усієї старшини, — похмуро промовив гетьман. — А що тікають до короля зрадники — це завжди бувало… Ні, ні, не завжди! — раптом заперечив Хмельницький сам собі.— Ще ніколи такого розбрату не було між простим козацтвом і старшиною. А посполиті й на козаків, і на старшину ще ніколи такими вовками не дивилися!.. Того-то й не люблю я отих… Гладких! — скоса глянув Хмельницький на Богуна, — Замість подбати пролад у військові, про перемогу, вони тільки й думають про внутрішні заколоти, про чорну раду…