— Гладкі тут ні до чого! — спалахнув Богуй. — Про цей розбрат треба було думати зразу ж після Зборівської угоди!..
— Кажеш, пізно? — криво посміхнувся Хмельницький. — Побачимо! Дай ось тільки ляхів побити…
— Той кажіть про це: про торішній сніг ще встигнете набалакатися! — промурмотів Джеджелій.
— Справді. То як же, панове товариство?.. Споряджатимемо «вужаку» чи ні?..
— А може б ударити на ляхів завтра, та й край? — завагався Богун. — Я одного боюся: як постоїмо днів три — а треба ж не менше, — коли б часом татари й навтікача не подалися…
— Та що ти!.. Збиралися аж за Віслою мед вибирати з лядських уликів, та щоб ото тепер одмовлятися навіть закурити ляхам під ніс? І потім же Іслам-Гірей з Амуратом неабиякі вояки!.. Вони ж побачать… Ні, щодо татар — я певний!..
— Ну, що ж? Тоді спробуємо, — тихо промовив Богун.
Джеджелій мовчки схилив голову.
— Ну й добре! — повеселішав гетьман… — Ось побачите, все буде гаразд… А потім іще одно. Ви свої полки передасте наказним. Будете ввесь час при мені… Хтозна, що там ще може трапитись: обміркували, здається, докладно, а через якусь несподіванку або дрібницю, може, доведеться міняти все… Т о згода?.. Тепер — що робити зранку.
Хмельницький почав докладно з’ясовувати, хто з полковників де стане, як розподілити полки та, головне, як прискорити спорудження велетенського табору — «вужаки».
Богун і Джеджелій уважно слухали, додавали свої пропозиції. Хмельницький майже не заперечував.
— Ну, нарешті,— сказав він, — до світанку вже недалеко: поспимо трохи… Тільки ой як тепер треба поспішати!.. Це тобі, пане Богуне, не під Вінницею…
10
Уже другого дня Хмельницькому довелося трохи змінити свій план: проти правого польського крила він вирішив поставити не менше як шістдесят тисяч козацтва, отже, щоб спорудити «вужаку» залишалося тільки сорок. Звідси він вибрав дві тисячі охочих і відрядив їх піхотою з кількома арматами в обхід, через ліс.
— Богун передав свій полк Филонові Немирі й став за помічника гетьманові.
З раннього рана полки почали пересуватися на призначені місця. Богун стежив за виконанням гетьманських наказів і, де треба було, давав накази сам.
Головну увагу звернув він на риштування широкого табору-чотирикутника проти правого крила поляків. Кількадесят тисяч козацтва й посполитих швидко й спритно сипали шанці, копали окопи, зв’язували товстими ланцюгами вози по три вряд і посували вперед довгими ланками, розташовуючи їх на невисокому взгір’ї. Робота відбувалася без галасу, тихо, з короткими перепочинками.
Богун дивився, як тисячі людей у чорних свитах, згинаючи й розгинаючи спини, напружуючи міцні вузлуваті м’язи, обливаючись потом і глибоко вдихаючи вогкість пухкої чорної землі, уперто й розмірно працювали лопатами…
І здавалося Богунові, що немає, не може бути праці, яка була б не під силу цим чорним, міцним, мов залізо, людям, цим козакам, волоцюгам, міщанам, селянам, колишнім ковалям, кравцям, теслярам, винникам, будникам, панським попихачам, слугам, — колишньому «бидлові»…
І справді, ще сонце було високо, а табір-чотирикутник уже стояв майже готовий і ширився на поляків чорними жерлами важких гармат, рурами гаківниць і мушкетів.
Над спорудженням «вужаки» працював Джеджелій.
Там робота посувалася куди повільніше, бо була не зовсім звичайна: треба було перевіряти кожний віз, кожний ланцюг, кожну ланку, а головне стежити, щоб велетенський «вужака» міг рухатися вільно. Гадали, що до кожного воза доведеться поставити двох козаків, аж виявилося, що й трьом дуже важко.
Джеджелій, мокрий від поту, з чорним від коломазі й пилу обличчям, сам лазив під вози, показував, як закручувати й заклепувати ланцюги…
Він тільки рукою махнув, коли перед вечором Хмельницький покликав його й Богуна подивитися на герці.
Богун поїхав. Вони стали на свіжонасипаному валу й мовчки дивилися на грізний, міцно уфортифікований польський табір.
Після вчорашньої розмови Богун намагався не говорити з гетьманом: боявся, що не уникне гострої суперечки.
А тепер, перед рішучим боєм, вона здавалася Богунові зовсім зайвою.
Герці довго не розпочиналися: татарські гарцівники в гостроверхих кудлатих шапках-кучмах та в баранячих кожухах вовною догори крутилися коло польського табору на своїх непоказних конях і голосно викликали на герць.
Поляки довго вагалися: чекали, щоб виїхав у поле хоч один татарський мурза, але жовтогарячих кирей серед татар було непомітно: певно, хан дав дозвіл виїздити на герцітільнії рядовикам.