Довго викликали вони собі супротивників, аж нарешті-таки з проміжків поміж валами, де стояла польська кіннота, виїхало кілька їздців, і «танець татарський» розпочався.
Богунові завжди смішно було дивитися на татарських гарцівників: чудові, спритні, надзвичайно витривалі верхівці, вони, проте, так високо підтягували стремена, що на своїх низькорослих бахметах нагадували мавп верхами на в’юнких товстомордих собаках.
Юрбою кинулися вони на своїх супротивників, не доскочили, метнулися врозтіч… Поляки теж розбіглися по широкому полю, і тоді кожний вибрав собі, з ким помірятися силою й спритністю.
Кожний намагався захватити свого супротивника живцем: під’їздили один до одного, ганялися наввипередки, удавали, що ловлять гав, щоб обдурити ворога й несподіваним наскоком приголомшити його, міцно вдарити, зв’язати й одвести в полон до свого табору.
Обидва війська — козацько-татарське й польське — з валів і шанців з захопленням стежили за герцівниками.
А ж ось серед баранячих кожухів замаячили вдалині й жовті киреї мурз.
Вихопився один наперед: кремезний, міцний, на чудовому рябому коні.
Кинувся на нього якийсь шляхтич у зеленім жупані.
Довго змагалися вони, й ніхто не міг подолати: спритний і міцний був мурза, та незгірший від нього й зеленожупанний шляхтич.
Розпалилися вони дуже, й нарешті не витримав шлях тич: ударив мурзу на гостре, захитався в сідлі мурза й покотився з коня…
Татари мали за звичай пильно стежити, в який бік упаде головою перший забитий: коли він падав головою до татарського табору — це віщувало неминучу поразку…
Мурза впав головою до свого табору…
Татари, розлютовані нещасливою смертю одного з найкращих своїх мурз, миттю скупчилися в густу хмару й вихором помчалися до польських шанців: Кинулися їм назустріч польські гусари й улани, розпочався неабиякий герць, але швидко темрява вкрила поле, й обидва війська засурмили гасло на відступ.
Богун із Хмельницьким подалися до хана.
Той у пишнім колі своїх мурз і беїв теж стежив за герцями й тепер повертався, видимо, дуже роздратований…
— Ну, що?.. — закричав він Хмельницькому по-татарськи. — Бачив, яка потуга в невірних?.. А я ще на тебе звірявся!.. У короля ж не менше як двісті тисяч!.. І військо все добре, добірне… А ти мені що писав?.. О т і ввіряй після цього на козаків!..
— Вони тільки попервах завзяті! — відповідав теж потатарськи Хмельницький. — А як скоштують наших куль та шабель, як попрацюють ночами в таборі, як поголодують, померзнуть та попомокнуть під дощем, — знову занепадуть духом. Та й війська доброго в них мало. А посполите рушення розбіжиться від одного вигляду твоєї ханської потуги!..
Іслам-Гірей щось сердито промурмотів і рушив уперед.
Хмельницький поїхав за ним, тримаючись трохи ззаду.
Принижений вигляд гетьмана роздратував і разом занепокоїв Богуна.
— Слухай, пане гетьмане, хай їй біс, отій татарві! Коли не треба мені бути з тобою, волів би краще повернутися до табору…
— Як знаєш. Тільки нехай Джеджелій приїде. Негайно ж. Він з ними вміє порозмовляти!
Богун розшукав Джеджелія, дав накази полковникам і ліг спати, але заснув нешвидко: дуже непокоїло його незадоволення хана й те, що татарське військо через нещасливу пригоду з мурзою може стратити духа.
Другого ранку Богун прокинувся з неприємним передчуттям якогось неминучого лиха.
Джеджелій його заспокоїв. Він сказав, що татари мають намір ударити сьогодні на поляків ледве не всією ордою, але, за порадою гетьмана, до рішучої битви не встряватимуть.
— Гетьман каже, що ляхам досить тільки побачити всю потугу татарську, щоб устрахнутися. А на сьогодні тільки цього й треба, — додав Джеджелій. — Ну, а завтра, бог дасть, і рішучого бою вже не боятимемося: «вужака» наш сьогодні вночі буде готовий.
— Ого, — зрадів Богун, — невже всю ніч працювали?..
— Атож. Швидко працюють, хоч і потомилися страх як…
— То, кажеш, завтра й битися можна?..
— Гадаю, що можна.
«Завтра!.. Завтра або поб’ємо ляхів, або… Ні, неодмінно мусимо побити, — думав Богун, — а тоді…»
Він не міг уявити, що станеться після рішучої перемоги над королем, але відчував, що тоді не буде вже й мови про якісь подібні до Зборівських реєстри, про панів і підданих, навіть про панські заміри старшини й принижене становище посполитих…
«Розгонимо, виб’ємо лядське панство й будемо собі порядкувати в своїй вільній землі!.. А з татарвою… поміряємося… Коли почнуть насідати — вдаримо й на море, й на Перекоп одночасно!..»