Несамовитий галас, верещання й грізні вигуки «алла, алла» несподівано розірвали ранкову тишу.
Богун швидко побіг конем до передніх шанців. Грізне, грандіозне видовище відкрилося йому перед очима.
Не менше як п’ятдесят тисяч татарських комонників величезним широким трикутником мчали навскіс через розлогу рівнину на ліве крило поляків.
Земля стугоніла під цією страшною навальною масою людей і коней. А назустріч їй, усе більше й більше прискорюючи рух, тісними залізними колонами котилися польські панцирні полки. Оглушливо голосний удар струсонув землею: сто тисяч комонників ударилися стіна об стіну. Сірою хмарою закрутилася курява над полем бою. Тільки страшний скрегіт заліза, тільки нелюдські вигуки й стогони стотисячної маси людей свідчили, що боротьба триває. А з польського табору і від козацьких шанців уже мчали нові полки й поринали в густій куряві…
Серце здригнулося Богунові, коли він побачив панцирний полк на чолі з Стефіаном Чарнецьким.
Гостре бажання помірятися з особистим ворогом охопило його.
Але дивна річ: одна тільки згадка про те, що має бути наступного дня, немовби вогнем спалила Богунове бажання помститися над Чарнецьким:
— Завтра… Завтра поміряємося! — прошепотів Богун. — Що той Чарнецький, коли завтра розгромимо всю Польщу!..
— Ти гляди мені — не встрявай сьогодні в оту колотнечу! — сказав, під’їжджаючи до Богуна, Хмельницький. — Бач, як очі горять!.. Пам’ятай: завтра мусимо побити ляхів. Коли в тебе там усе гаразд — допоможи Джеджелієві… Ого-го! Та вони вже й роз’їздяться потроху, — додав гетьман, глянувши на поле бою.
Польські хоругви відступали до своїх валів і шанців, татари й подекуди козаки гнали за ними, але татарський «балт» — ханський бубон — уже закликав своїх вояків до табору…
— Вистачить на сьогодні! — посміхнувся Хмельницький. — А татарва таки дала хльосту ляхам… Це добре… зразу настрій покращає і в хана, і в нашого війська.
Справді, куди тільки не доводилося заглядати Богунові, готуючись до наступного рішучого дня, — всюди помітно було бадьорість і певність майбутньої перемоги.
Немовби сонце світило ясніше і над передніми козацькими шанцями, й над табором-чотирикутником, і там, у глибокім запіллі, де посполиті разом з жінками й дітьми так мирно й спокійно, наче десь на косовищі або на полі, саме збиралися вечеряти.
Хвилюючись, що до ночі часу вже небагато, Богун востаннє оглядав шанці, вози, військо. Якась урочистість помітна була в усіх рухах, в усіх поглядах, що до них Богун придивлявся: немовби так само, як він, усім серцем своїм відчували ці козаки, селяни й міщани, що завтра неймовірно важкою працею, залізом і кров’ю, страшним напруженням усіх своїх сил мають вони вибороти собі волю й долю…
Швидко минула коротка червнева ніч. А на ранок густий туман укрив усе берестецьке поле й обидва ворожі табори.
Довго стояли незримі в імлі обидва війська. А ж ось прорізали й розірвали опону туману сонячні промені.
Ні поляки, ні козаки, ні татари не ворухнулися.
Немовби дивуючись, оглядали вони свою й ворожу потугу, і нестерпно тяжке було це глибоке мовчання обох таборів: здавалося, не витримають кінні й піші полки, кинуться в бій без розказу. А проте ні кроку не посувалися вперед і стояли так майже півдня.
Грізна була польська залізна бойова лінія, що тягнулася аж на милю — зі сходу на захід, страшні були й хмари татарських баранячих кожухів, і чорні свити козацьких полків, що стояли тісними лавами.
А ж ось вискочили вперед татарські герцівники, збилися вкупу майже перед самою арматою польською, і не витримав тоді король: наказав гарматам стріляти.
А на лівому крилі поляків уже ворушилися панцирні хоругви князя Яреми.
Заграла труба, і Ярема на чолі своєї гусарії вдарив на козаків.
Хмельницький кинув йому назустріч козацьку кінноту.
Ринули вперед і татари.
Курява вкрила поле…
Якийсь час не було видно нічого. Але, певно, міцні були удари залізних польських панцирників: усе ближче й ближче до козацького чотирикутника спалахували в куряві хоругви князя Яреми.
— Побіжи, нехай корсунці перетнуть їм дорогу назад! — наказав Богунові Хмельницький, але не встиг ще Богун від’їхати, як поляки з нечуваною силою вже вдарили на козацький чотирикутник.
Затріщали від неймовірно важких ударів вози, заскреготіли розриваючись ланцюги…
— Передній ряд розірвали, зараз будуть у таборі…— почувся зловісний шепіт у козацьких шерегах.