Дуже важко було зміркувати, в якому саме місці найзручніше отаборюватися.
Богун, мокрий до нитки, схвильований непевністю становища, злий на гетьмана, до крові кусав собі губи.
Він не думав уже про зраду татар, не відчував уже гострого болю від свідомості, що поляки перемогли… Він усією своєю істотою прагнув тепер тільки одного: стати над річкою міцним табором і битися з ворогом до загину…
Не можна було зволікати й хвилини, а гетьмана не було…
А ж раптом із темряви виринув Джеджелій. Обличчя йому було темне, аж чорне, очі горіли, мов дві жарини…
— Де гетьман? — скреготнув зубами Богун.
— Хоче зупинити татар… Подався за ханом, — тихо відповів Джеджелій.
— Подався за ханом?.. Як?.. За ханом?!. Покинув військо?..
Джеджелій мовчав.
11
Цілу ніч ішов доч, і цілу ніч окопувалися козаки коло багнистого берега річки Пляшової.
Коли на ранок виглянуло з-за хмар сонце, подив і лють опанували поляків: на сході, притикаючися до непролазних багон, стояла потужна фортеця. З високих валів грізно дивилися гармати, військо козацьке стояло готове до бою, новий гетьман — Филон Джеджелій, або попросту Татарчук, під бунчуком і корогвами, оточений генеральною старшиною, оглядав козацькі шереги й давав накази.
Король спробував був розгромити козаків одним потужним ударом, але швидко переконався, що козацького табору жодними. штурмами не здобути.
Тоді поляки почали регулярну облогу. Король наказав підвезти з Бродів та Дубна якнайважчі гармати, а поки що обстрілювати й тривожити козаків щодня й щоночі.
Ще під час першого штурму перебігло до польського табору кілька душ старшини козацької з повідомленням, що Хмельницький утік разом з татарами.
Дуже зрадів цій звістці король, а з ним і магнати, й панство, й усе військо польське: козаки були без голови, та ще без такої, як голова гетьмана Богдана…
— Чого там тепер проливати марно шляхетну кров польську? — говорили пани. — Почекаємо, поморимо козаків голодом, а тоді й заберемо голіруч…
Становище козацького табору було безпорадне: дехто з найсміліших запевняв, що можна пробитися через польське військо й відступити, але й Богун, і Джеджелій, і навіть ті, що спершу пропонували цей план, швидко переконалися, що здійснити його неможливо.
Табір міг витримати облогу тиждень, два, а може й три.
Але що мало бути потім?..
Богун намагався про це не думати.
Передчуваючи недобре, дехто з старшини зметикував утекти до польського табору, інші намагалися не попадатись посполитим на очі…
Якби ще поляки були штурмували табір, може б у війська не залишалося часу на суперечки… Але король, видимо, ухвалив узяти козаків на замору.
Богун спробував зробити кілька вилазок, вони відбулися з великим успіхом і дуже потішили військо, але, врешті, ще більше переконали козаків, що становище табору безвиглядне.
Якось проходячи ввечері табором, Богун почув розмову про кончу потребу якоїсь угоди з королем.
«Ранком неодмінно сказати про це Джеджелієві», — подумав Богун.
Але на ранок, не встиг ще він побачити Джеджелія, як уже ціла буря шаліла в таборі:
— На раду!.. На раду!.. — кричали юрби й бігли до Джеджелієвого намету.
— На раду! Годі вже звірятися на старшину!..
— Геть їх усіх, товстопузих!..
— На заріз нас сюди привели!..
— Пов’язати їх усіх та й віддати найяснішому королеві!..
— Король — батько наш: він помилує, він зглянеться!..
Богун допався коня й чимдуж побіг до Джеджелієвого намету.
Джеджелій, оточений старшиною й попами, саме виходив.
На широкому майдані вже хвилювало ціле море козацтва й посполитих.
«Ну, буде буря! — подумав Богун, вдивляючися до розпалених, схвильованих облич, до гарячих, палких поглядів, до гнівно піднесених рук. — Буде буря… Невже кінець?.. Невже піде на марне вся боротьба довголітня, кривава? Невже піддадуться ляхам з доброї волі?..
— Клади булаву!.. Геть старшину! — кричали з юрби, й Богунові здалося, що Джеджелій зараз нахилиться й покладе булаву.
«Тоді край, — пов’яжуть і його, й старшину…»
Але Джеджелій тримався врочисто й твердо.
Під бунчуком і корогвами гетьманськими він немовби виріс і споважнів.
Спокійним неспішним кроком, гордо підвівши голову, пішов він просто на юрбу, зійшов на підвищення й підніс булаву на знак тиші.
Над сподівання величезна юрба почала заспокою ватися.
— Хто скликав раду? — спокійно спитав Джеджелій.