Усі мовчали.
— Ніхто не скликав?.. Ну, тоді я скликаю… Довбиші!.. Вдарте в казани.
Загули казани, й до площі з усіх кінців табору рушили нові юрби.
Джеджелій знов підніс булаву.
— Не гаразд учинили, — сказав він голосно, — треба було скликати ради по окремих полках… Тоді б усі чули, про що говорять і що ухвалюють… А тепер навіть десята частина війська не зможе радити: дивіться, скільки вже набилося на майдан… А ще йтимуть і йтимуть…
— Годі там розбалакувати! — ревнув хтось потужно. — Починай раду!..
— А чого старшина ховається? — додав другий голос. — Звичаю не знає, чи що?
— А тобі що? Повилазило? — гостро відказав Джеджелій. — Старшина, як належить, стоїть позад гетьмана лавами…
«Стоїть, та не вся, — подумав Богун. — Криси немає й ще декого…»
— Преславне військо Запорозьке Низове і все поспільство! — залунав Джеджелієвий голос. — Про що будемо раду радити?..
— Про старшину!..
— Про трактати з королем найяснішим!..
— Про послів до короля його мосці! — закричали з усіх боків.
— Ну, то добре… Я гадаю, що спершу будемо про трактати, а про послів уже потім: бо може, ще і трактувати військо не схоче — нащо ж тоді в чорта посли?
— Авжеж!.. А в Татарчука таки справді голова на плечах, а не гарбуз!..
— Тихо там! — споважнів Джеджелій. — Хто пропонує трактати?..
— Всі, всі!..
— А хто не хоче трактатів?.. Х то не хоче просити ласки в панів і короля?.. Ніхто? — запитав Джеджелій чи то вдавано, чи то щиро дивуючись.
Величезна, чорна, немовби пригнічена страшним перед чуттям юрба мовчала.
Глянув Богун на це море голів, плечей, спин, могутніх грудей — і занімів: «Та невже ж оця велетенська незмірна сила, для якої, здавалося, не було нічого неможливого, не вже ж усі оці загартовані в боях козаки справді воліють підкоритися й знову — може, на віки вічні підставити шию під панське ярмо?..»
— Ніхто? — знов запитав Джеджелій, і голос йому увірвався.
Мертве мовчання було йому за відповідь.
— Я, — тихо сказав Богуя, виходячи наперед.
І почули його всі, хоч промовив зовсім неголосно.
— Пане гетьмане і все товариство! — почав Богун. — Краще з доброго коня впасти, ніж поганим конем їздити. Не на те ми лили кров козацьку, не на те терпіли холод, і голод, і спеку, не на те брати наші рідні у кривавих боях козацькою смептю загинули, не на те, кажу я, повставали ми на панів і магнатів, не на те погромили їх під Корсунем, під Пилявою й Зборовом, щоб тепер у тяжкій пригоді духом занепадати!..» Не вперше вже козакам трактувати з панами… Знаємо всі ми на власній шкурі панську ласку… Коли не порадимо себе самі — ніхто нас не порадить… А моя думка така: не піддаватися панам, не просити їхньої ласки — може, таки й потрапимо якось вирватися з біди… А не пощастить — раз мати родила!.. Оце й вся моя рада…
Ціла буря знялася на Богунову промову… Немовби торкнувся він до найболючішого місця, немовби розворушив найглибші глибини бажань і надій козацьких.
— Оце добре! Краще з доброго коня впасти…
— Оце гаразд!..
— Оце до діла…
— Зразу видно, що Богун…
— Не хочемо трактувати! — залунали з усіх боків голоси.
Але тут вийшов на підвищення якийсь посполитий з сивою бородою.
— Хто тут кричав «не хочемо трактувати»? — міцним, наче мідяним голосом запитав сивобородий. — Богуна ми всі знаємо: вояка добрий!.. Іншого він і не міг сказати, бо тільки війну й знає… А ми ж майже всі не з війни живемо. Ми й воювати пішли, щоб на землі було спокійніше сидіти… А вийшло що?.. Вийшло ще гірше: раніше хоч на панській землі сиділи, а тепер, певно, сидітимемо на палях… Отож я й кажу, а чому не спробувати? Чому не попросити у найяснішого короля ласки?.. Він милостивий…
— Геть з очей, гречкосію нещасний!..
— Цить, опудало чортове!..
— І звідки він такий узявся? — закричали з натовпу.
Джеджелій підніс булаву на знак тиші.
— Я що ж… Я нічого, — тягнув далі сивобородий, — як поспільство скаже…
— А що гадає пан гетьман? — голосно запитав Богун.
Джеджелій ступив один крок наперед:
— Що ж гетьман може сказати?.. Як військо воліє, так і гетьман… Так само, як і полковник Богун, жодних надій на трактати я не покладаю… Гадаю, що всі в цьому можуть легко пересвідчитися… Досить тільки відрядити послів до короля… А щоб відрядити — я не від того… Тільки нехай військо знає — наперед кажу: краще нам усім головою наложити, ніж покластися на панську ласку…
— Оце так!..
— Молодець Татарчук!..
— А послів відрядити хіба ж що? Хай спробують…