— Ну, то виходить, згода?.. Обиратимемо послів? — запитав Джеджелій.
— Згода, згода!..
За послів обрали Матвія Гладкого, Петрашенка й зовсім несподівано для Богуна — Крису.
Посли негайно ж вирушили до королівського табору, рада почала розходитися, а Джеджелій одвів Богуна набік і тихо сказав:
— Ну, поки що обійшлося… Як ти гадаєш, чого король вимагатиме?..
Богун здвигнув плечима:
— Однаково: не миритися ж будемо, а битися…
— А коли військо примусить миритися? Ти гадаєш, отой сивобородий так собі, від себе варнякав?.. Голову даю в заставу, коли більшість війська не додержується такої самої думки: обридла війна… Потомилися всі страшенно…
А тут ще й стан безвиглядний… Я гадаю, що король насамперед вимагатиме видати всю старшину.
— А старшина?..
— Повинна буде піти під ніж.
— Догралися, — їдко засміявся Богун, — все в пани перлися…
— А ти? — запитав Джеджелій.
— Що я?..
— А тебе ж, певно, теж з усією старшиною…
— Мене?.. Ти збожеволів?.. Щоб ото свої козаки-товариші та видали мене найлютішому ворогові?..
— А чого ж, — криво посміхнувся Джеджелій, — приклади такі бували… Ти ж старшина…
Думка Джеджелієва була настільки несподівана і в той же час така звичайна й проста, що Богун розгубився.
— Коли видаватимуть старшину, — тягнув далі Джеджелій, — тільки, може, тебе одного й жалітимуть…
— Ну, а тебе?.. А ти що гадаєш?
— Гадаю, що наложити головою не жаль. Тільки було б за що, — відповів Джеджелій і похнюпився…
12
Розмова з Джеджелієм не йшла Богунові з голови.
Він уважав, що в простих козаків та в поспільства були всі підстави ненавидіти старшину, але в той же час він був глибоко переконаний, що видача старшини не вирятує всього козацтва.
Про себе Богун якось не думав: він уже давно вирішив не даватися ворогові живим, і тому Джеджелієвий натяк стривожив його ненадовго. Д о того ж тепер, коли козаки опинилися в безвихідному становищі, Богун майже ніколи не думав про свої особисті справи, а тільки про спільні — козацькі, громадські.
Тепер, перед лицем страшної неминучої небезпеки, Богунові здавалися такими незначними і його давнє ворогування з Чарнецьким, і особиста ненависть до Семена Забуського, і навіть мрії про Оксану й Тимка:
«Хан зрадив… Гетьман утік… Надії на відсіч нема… Все військо може загинути… Що робити?.. Як вирятувати козацтво?» — з такими думками Богун і лягав, і прокидався щодня…
Тепер, після обрання послів, ці думки цілковито опанували його. Він блукав табором, виходив на передні й бічні вали, годинами простоював на березі й похмуро дивився на непролазні багна Пляшової.
«З трьох боків — польські шанці, з четвертого — річка й багна… Ну, як тут вимкнутися, як відступити та ще з кількадесятитисячним військом?» — гірко думав Богун.
«У крайньому разі можна б покидати вози, навіть армату… Але — хоч би й самим тільки комонником — хіба ж можливо дістатися цими багнами до лісу?.. А в лісі — воля, в лісі ляхів ще нема… А хоч би й значний відділ там чатував, хіба ж ми б не пробилися?.. Але як дістатися до лісу?.. М ож е, поодинці? А чом би і ні?.. Скільки треба часу, щоб перейшло поодинці все військо?..»
Богун почав рахувати, сплутався, знов почав і покинув.
«Спершу треба спробувати, чи можна перейти на той бік принаймні вдвох?..»
Богун подався розшукувати Приндяка і дорогою несподівано зустрів Кремезного.
Хазяїн мавп розмовляв з якимсь дядьком. Богун покликав його, й Кремезний з великою охотою погодився негайно ж зробити спробу.
Вони озброїлися довгими списами, пороздягалися й полізли в болото.
— Про що ти там розмовляв з отим дядьком? — спитав Богун.
— Та все про те ж саме: шемрають посполиті на старшину, ой, шемрають… І дома, кажуть, від тих сотників та полковників ще гірше, як від панів, і на війні не дадуть, кажуть, ради військові. Хоч би й тепер, кажуть: невже ж таки нема серед старшини нікого, хто б повернув головою та й визволив усе військо з біди: у Вінниці ж, кажуть, Богун не звонпив…
— Е, то ж у Вінниці… Держись, держись за списа! — закричав Богун, побачивши, що Кремезний аж попід руки шурхонув у ковбаню й ще не дістав дна.
Кремезний, тримаючись за Богунового списа, виліз на твердіше місце:
— От якби через кожну ковбаню списа покласти, тоді б навіть і з мавпами перейшов би!..
— А мавпи самі б перейшли? — посміхнувся Богун.
— А тож! Мавпі що?.. Мавпі навіть кожуха через ковбаню покласти — й того досить…
Богун засміявся й пішов уперед, досліджуючи грунт списом і відважно плигаючи через ковбані. Кремезний захопився його прикладом, і вони зовсім непомітно опинилися досить далеко від берега.