— Беріть його! — мов громом ударило з тисяч грудей, і кілька найближчих метнулися до Джеджелія…
— Стій! — гримнув той на ввесь голос. — Чекайте… Я ще гетьман!..
— Геть!.. Геть!.. Беріть його!..
— Я ще гетьман! — промовив Джеджелій урочисто. — Волите, щоб поклав булаву?.. Добре… Але знайте, що моя думка така: досить буде видати королеві тільки гетьмана, тобто мене…
— Що він верзе? — мимоволі скрикнув Богун, і дзвін кий владний голос його несподівано лунко прокотився в глибокій тиші…
Але Джеджелій опанував був увагу тільки на мить.
— Клади булаву!.. — знов заревла юрба.
— Видати всю старшину, й край!
— Беріть його, чого там з Татарчуком воловодитись!
За мить його б ухопили й зв’язали..
— Не клади!.. Не клади!.. — металевим голосом крикнув Богун і метнувся до Джеджелія.
Але той уже поклав булаву й відійшов набік.
— Що ви робите? Що ви робите? закричав Богун. — Це ж ганьба!.. Ласки королівської закортіло?.. Чекайте… Буде вам ласка!.. І вам, і дітям, і їхнім онукам!.. Це ж ганьба!.. Я не прихильник старшини, я, може, б сам пов’язав її, але не тепер!.. Не тепер!.. Не тепер, коли є надія, коли всі можемо врятуватися!.. А хоч би й не було надії?.. Хіба ж таки панська ласка — це порятунок?.. Але ж надія є!.. Є надія. Кажу вам!.. Усі можемо врятуватися!..
— А коли можемо врятуватися — бери булаву та й рятуй військо, хай тобі бог поможе! — почувся чийсь владний голос, і Богун ледве пізнав, що це промовив дід Панас.
— Бери булаву! — крикнув Кремезний, і луною відповів йому натовп:
— Бери булаву!..
— Та ви збожеволіли, чи що?!. — закричав мідяним голосом сивобородий дядько. — Король обіцяє ласку, а ви знов старшину починаєте слухати?..
— Не старшину, а полковника Богуна! — крикнув Кремезний.
— А хоч би й Богуна?.. Який там ще ти порятунок вигадав? Забирайся собі! — лютував сивобородий.
— Який я порятунок, вигадав? — весело-дзвінко звернувся до сивобородого Богун. — А отже й вигадав! Тільки ж не казати про все тут привселюдно: боронь боже, й пани довідаються…
— Бач, — який хитрий! Знаю, мовляв, та не скажу.
— А чого ж не скажу? Тільки не тут: оберіть від сотні по одному… Тільки глядіть — стережіться зрадників… Кожному, кого оберете, скажу…
Богун повів своїми широкими плечима й немовби зразу виріс на цілу голову. Голос йому задзвенів завзяттям і вірою:
— А як не лізтимете самі в панське ярмо, то хай мене отут на цьому місці святий грім уб’є, коли не вирятуємося всі до одного!..
— Я знаю!.. Я знаю, що він намислив! — несподівано закричав Кремезний, вибігаючи вперед. — Я знаю! Тільки що вдвох міркували… Я знаю!
Сльози не дали йому договорити. Зворушений до краю, намагаючись не заридати, стояв він поруч із Богуном, і тисячі людей, що звикли бачити Кремезного завжди з мавпами, завжди веселого й дотепного, тепер дивилися на нього здивовано й розгублено.
— Бери булаву!.. Рятуй військо! — залунав міцний голос діда Панаса.
— Бери булаву! Рятуй військо! — крикнули тисячі голосів мов один чоловік.
Богун низько вклонився і взяв булаву.
13
Богуновий план щодо відступу козацького війська був дуже простий, а разом і такий незвичайний, що всі, хто про нього довідувався, тільки за голову бралися: Богун пропонував зробити через багна й Пляшову від табору аж до лісу три греблі…
— Робити греблі, коли немає ні лісу, ні хмизу, ні каміння? — дивувалися полковники. — Та це ж безглуздя!..
— Є вози, є кожухи, є сідла, є списи, є намети, нарешті, є коні й воли! — упевнено відповідав Богун.
— Однаково: гірше не буде, — казали всі.
І Богун того ж дня наказав сипати греблі.
І коли полетіли в воду поламані ратища, потрощені, а потім і зовсім нові вози, коли з’явилися на березі величезні гори кожухів, наметів, свит і всього, що тільки можна було зужиткувати, коли, нарешті, потроху все ближче й ближче почали посуватися до протилежного боку греблі,— козацтво переконалося, що Богуновий план не дурниця…
Тисячі людей з захопленням кинулися до праці, і над вечір першого ж дня Богун почав уже міркувати, як одвернути увагу поляків від цієї роботи та підготуватися якнайкраще до відступу.
Він наказав непокоїти поляків несподіваними вилазками, доручив Гладкому виконувати обов’язки гетьмана, а сам зосередив усю свою увагу тільки на спорудженні переправта на впорядкуванні війська до відступу.
Ніколи ще не відчував він такого піднесення, такого захвату, такого незмірно глибокого щастя.
Ще б пак!.. Хіба ж давно не було жодних надій на порятунок?.. Хіба ж давно все козацьке військо згодне було стерпіти найстрашнішу ганьбу й на колінах благати в панів пробачення?.. Хіба ж давно страшною примарою здавалося й ближче й найдальше майбутнє всього народу козако-руського?..