А тепер… тепер за день-два військо буде вже на тому боці, в лісі…
«Буде тяжко, доведеться відступати в глиб України, татари зрадили. Довга, страшна, кривава буде війна… Але ж вона буде!.. Не піде, не захоче піти в ярмо козацтво й поспільство… О, тепер уже не звірятимуться на старшину люди!.. Тепер уже не жовтоводські, не пилявецькі й навіть не збаразькі часи… Багато лилося крові, і ще проллється багато… Але тепер уже всі знатимуть, що не на орду татарську, не на Ракоція й не на старшину треба звірятися, а тільки на свої власні сили…»
Так думав Богун, і груди йому ширшали, і кров іще швидше, ніж завжди, струмувала по жилах, і руки відчували в собі ще більшу, ніж завжди, здавалося, нездоланну міць.
І все міцніше, все яскравіше й чутливіше відчував Богун той незримий могутній зв’язок, що вже багато років з’єднував його з полком, з усім військом, з усім народом.
І хвилинами здавалося Богунові, що то не тисячі окремих людей працюють на греблях, а то він сам, тисячорукий, тисячогрудий, напружує свої могутні м’язи, прокладаючи й торуючи шлях до визволення.
Нарешті все було готове до відступу, й Богун перед вечором востаннє поїхав табором. Усюди був добрий лад, військо ретельно готувалося до походу. Настрій козацтва був бадьорий, веселий. На багатьох майданах грали музики, а подекуди, казали, з’являвся й Кремезний з мавпами.
Богун хотів уже був повертати до свого намету, аж раптом почув знайомий голос.
У невеличкому натовпі грав і співав дід Панас. Тут же, біля нього, Богун побачив і Приндяка, й Максима.
Хлопець мав вигляд справжнього козака та й був таки справді приписаний до Кальницького полку, а все ж таки стара звичка брала своє, і Максим, коли тільки можна було, ввесь час тримався коло діда Панаса.
Той грав веселої:
Богун постояв трохи, послухав і подався геть. Але довго ще бриніло йому в ушах:
У наметі Богуна чекав Зорка. Йому Богун доручив усю канцелярію Хмельницького, і останніми днями Зорка аж набрид своїми запитаннями, куди покласти та як спакувати той чи інший з паперів, що робити зі скарбом Хмельницького та з великим скарбом військовим…
— Ну, — незадоволено зустрів його Богун, — ти знов з тими клятими паперами!.. А діяріуша свого принаймні знаєш, куди сховати?..
— Знаю… Ні, я вже тебе не турбуватиму… Я тільки прийшов сказати про того… Напєрського… Загинув Напєрський…
— Як загинув?! Звідки тобі відомо?
Зорка мовчки подав Богунові аркуш паперу. Це був шматок листа з Кракова під Берестечко до якогось шляхтича. Хмельницький звідкись одержав його за день перед битвою й нікому не встиг чи не схотів показати. Сьогодні Зорка, востаннє переглядаючи й пакуючи папери, між іншим знайшов і цього листа.
«Нєякі Костка Напєрський, — писав хтось під Берестечко, — маючи певність, що хлопство всюди готове до повстання, захопив замок Чорштин і розіслав свої зрадницькі універсали по всій країні. Обіцяв хлопству вільність, поділ грунтів і лісів шляхетських, а також допомогу козацьку… Великий був пострах у Кракові, бо хлопство всюди злим духом дише і з того Напєрського легко міг вирости другий Хмельницький… На щастя — хай пан буг буде похвальони — того Костку Напєрського схопили і до Кракова припровадили…»
— А що?.. Справді цікава новина? — запитав Зорка.
Богун мовчав. Пригадалася йому й перша зустріч з Напєрським у Хмельницького під Збаражем, і Сокаль, і королівський табір, і те, як тікали вони з Напєрським від посіпак Чарнецького…
«Пропав, бідолаха! — думав Богун. — Не врятували, не розпізнали хлопи свого короля!..»
А Зорка дивився на Богуна й дивувався, що від такої, на Зорчину думку, незначної новини в одну мить посмутніло Богунові обличчя, ще за хвилину перед тим ясне й щасливе.
— Що ж, — тихо промовив Богун, знімаючи шапку, — зичу йому загинути по-козацьки…
— Піди перекажи Джеджелієві й Гладкому, — додав Богун перегодом. — Хай до мене навідаються: ніч коротка, певно, вже й виступати час…
Відступ почався ще до світанку.