Але коли сходило сонце і день тисячами голосів, тисячами дрібних турбот немовби кудись відганяв страшні примари тяжкої безсонної ночі,— Оксана ніби заспокоювалася.
Вона працювала дома, навідувалася до шпиталів, вигадувала все нові й нові невідкладні роботи і все частіше й частіше почала ходити разом з Оленою до церкви.
— Треба б нам, сестро, якось до Києва на прощу зібратися, — сказала якось Оксані Олена. — Помолимося святим угодникам, відговіємося…
— А як же тут?.. Як же старі з Тимком? — запитала Оксана. Але серце їй забилося швидко-швидко…
— До Києва, на прощу, — помолитися за нього, поставити свічку… Може, хоч трохи на серці полегшає…
— А як же тут? А що коли від Івана буде якась звістка?.. Ні, не можна на прощу… Треба чекати тут, — вирішила Оксана й сказала Олені, що треба трохи заждати.
І знову минали в напруженому чеканні одноманітні дні, тягнулися без кінця страшні, зловорожі, безсонні ночі.
А ж ось наче грім ударила звістка:
— Орда повертається!..
— Хмельницький у хана в полоні…
— Орда зрадила козаків…
— Король погромив усе військо козацьке…
І справді: незабаром прийшла орда і, казали, багато людей погнала у ясир.
Але під Вінницею якось минулося щасливо…
Сумніву не було: козацьке військо погромлене.
«А коли військо погромлене — Іван теж загинув, — з розпачем думала й боялася собі повірити Оксана, — загинув… Знов прийдуть пани… Знов Чарнецький… Та невже ж таки Іван загинув?.. Буде ж, повинна ж бути Якась звістка…»
Тепер тільки чеканням цієї страшної звістки й жила Оксана. Здавалося, прилетить ця чорна, ця неминуча звістка — і тої ж хвилини порветься останній зв’язок Оксани з життям.
Але Минали дні, тижні — звістки все не було…
Натомість почали гомоніти люди, що під Берестечком король погромив не все військо козацьке, що ледве чи не половина всього козацтва врятувалася й відступає і що веде те військо наказний гетьман Іван Богун — полковник Вінницький.
Дід Андрій, баба Ївга, Олена, Варка, Тимко — всі були певні, що чутка про Богунове гетьманство правдива, що тільки йому, Богунові, й могло віддати: козацтво гетьманську булаву в цей страшний час.
Оксана боялася вірити. Серце їй билося радощами, гордощами, а думка чомусь уперто допитувалася: чи правда ж?.. Чи правда ж?..
А ж ось Богун з’явився під самою Вінницею… Казали, що військо козацьке стоїть під Білою Церквою, а він сам з невеликим загоном їздить по всій Брацлавщині — набирає нове військо й за день-два стане у Вінниці.
Але минув цілий тиждень — Богуна не було.
Щодня проходили повз місто все нові й нові загони повстанців; здавалося, всі, хто здатний був воювати, рушили з Богунового наказу під Білу Церкву.
— Дивно якось, — казав дід Андрій, — якщо Іван гетьман — чого ж би йому їздити по Брацлавщині, коли військо отаборилося під Білою Церквою?.. Якщо ж він не гетьман і справді десь недалеко — чому не заверне хоч на півдня додому?
Дідові сумніви розвіяв Тимко: з кількома хлопцями він роздобув коней і крадькома подавсь одного ранку до батька, що стояв, за Тимковими відомостями, щось тільки за милю від міста.
Повернувся Тимко надвечір такий веселий і життєрадісний, що дід ледве примусив себе спитати суворо й погрозливо:
— Ну, знов цілий день волочився?..
— До батька їздив!..
— Що?.. Що ти кажеш? — схвильовано запитали Оксана й баба Ївга.
— Їздив до батька. То, виходить, зовсім не він. То якийсь другий козак!.. А всі кажуть — Богун. І сам він себе Богуном називає. А як довідався, що я Богуненко — дуже зрадів: казав, що я зовсім, ну зовсім такий, як батько… І ще казав, що таких, як він — Богунів, — тепер сила-силенна по всій Україні! А що справжній Богун тепер справді гетьман і справді стоїть з усім військом під Білою Церквою.
— А може, збрехав той козак?.. Може, не знає? — запитала Оксана.
— Не знає!.. Та він сам із батьком під Берестечком був і греблі через ГІляшову гатив!..
— Які греблі?..
Тимко, плутаючись від захоплення, довго розповіда про відступ козацького війська.
Оксана слухала, розпитувала, але раптом немовб отруєна стріла вдарила їй у серце:
«А що як і той гетьман такий самий, несправжній, я і козак, що його бачив Тимко?»
І так отруїла ця думка змучене Оксанине серце, та кою пекучо нестерпною здалася непевність, незрозумілісті неясність усього, що було Оксані відомо про Богуна, та кими страшними були наступні дні й ночі, що Оксана н могла вже далі терпіти й сама запропонувала Олені йті вдвох на прощу до Києва: