Романи «Перші хоробрі» та «Нова зброя» пройняті революційною романтикою, вони утверджують красу героїчного подвигу в ім’я торжества правди на землі, прищеплюють почуття гуманізму, колективізму, інтернаціоналізму. Позитивні герої цих творів О. Михайлов, А. Желябов, С. Перовська, Т. Михайлов, М. Кибальчич, С. Халтурін, Г. Гриневицький, Г. Лопатін, С. Златопольський, М. Желваков, М. Зорянчук та багато інших, при всій відмінності їх натур, темпераментів, рівнів розвитку та політичного гарту, усі мають спільні риси — безмежну відданість справі боротьби проти царського трону, стійкість, незламність, окриленість, почуття власної сили. Вони не знають страху, розпачу, їх не лякають муки, каторга, навіть шибениця, їхні молоді палкі серця горять жадобою розправи над ворогами народу, жадобою подвигу в ім’я благородної справи, справедливості. Пригадавши картини риття підкопу під залізницю з будинку Сухорукова, виготовлення динаміту, підготовки та здійснення вбивства Стрельникова, Олександра II, Судейкіна, вибуху в Зимовому та інших виняткого напружених і рискованих операцій, ми повною мірою збагнемо, відчуємо безприкладний героїзм і мужність народовольців. Тут нема тих, хто хитрує, вагається, ухиляється від смертельної боротьби, тут усі буквально рвуться до неї, як до своєї стихії. Правда, серед терористів виявляються окремі боягузи і зрадники (Гольдберг, Рисаков), але не вони характеризують народовольський рух як історичне явище, позначене високою громадянською доблестю.»
Герої змов, підкреслює письменник, іноді перебільшують свою суспільну роль, свої сили й можливості, але це самоперебільшення надихає їх, збуджує світлі громадянські почуття, множить віру в перемогу і додає енергії для рішучих дій. Народовольці тісно зв’язані між собою почуттям дружби, товариства, взаємоповаги і взаємови ручки. Їх єднає не тільки особиста дружба, особисті симпатії чи любов (Ж елябов — Перовська), але — і насамперед — спільність суспільних поглядів, громадських поривань та ідеалів, спільна боротьба. Вони нікому не прощають боягузтва, егоїзму, зради і карають за це як можуть. Промовиста деталь: уже під шибеницею, назавжди прощаючись, Софія Перовська гаряче поцілувала, Желябова, Кибальчича, Михайлова, але й не глянула на Рисакова, який, сподіваючись врятуватися від смерті, на слідстві розкрив усі карти підпільної організації і, отже, став зрадником.
Олександр Соколовський закоханий у своїх героїв, і ця безконтрольна закоханість завдала шкоди романам «Перші хоробрі» та «Нова зброя». Народовольці в них показані некритично, однобоко, дещо зреалізовані. А втор не висвітлив пороків теоретичних настанов «Народної волі», недостатньо викрив шкідливість, згубність її тактичних принципів, а діяльність і твори Михайловського занадто переоцінив.
Дещо перебільшено революційні заслуги С. Златопольського та В. Осинського.
Нахил романіста до некритичного, однобокого зображення народництва відчутний також у повісті «Бунтарі». Темою цього твору стала невдала спроба так званих «південних бунтарів» підняти в Чигиринському повіті селянський бунт. У повісті, власне, нема послідовно, в хронологічному порядку, розгорнутої історії «чигиринської змови». Перед читачем проходять тільки картини перебування в Лук’янівській в’язниці головних героїв і фундаторів цієї змови Я. Стефановича, Л. Дейча, І. Бохановського та визволення їх М. Фроленком і В. Осинським, отже, головні сюжетні події відбуваються вже після «чигиринської справи» — після арешту Стефановича, Дейча, Бохановського.
Незважаючи на це, в повісті досить повно і колоритно розкрита «чигиринська змова». І не тільки вона, а й низка інших історичних подій того часу. Для цього письменник скористувався рядом композиційних засобів. Валер’ян Осинський у своїх листах сповіщає Дейчу про «процес 193-х», збройний опір І. Ковальського в Одесі. З газетних вирізок, переданих Осинським, Дейч дізнається про замах В. Засулич на петербурзького градоначальника Трепова, про суд над революціонеркою і з уст лук’янівського наглядача Пономаренка — про замах у Києві на товариша прокурора Котляревського. Історія ж «чигиринського бунту» стисло викладена в листах Стефановича товаришам на волю, арешт «бунтарів» у селі Талалаївці на Роменщині — в формі марення Дейча.
Шевченківськими прийомами і образами О. Соколовський малює життя українського села після реформи 1861 року і цим викриває облудність буржуазно-націоналістичної теорії безбуржуазності українського народу. З і своїми страшними соціальними контрастами це село постає в уяві Дейча: «Та ось вона яка, ця «поетична ідилія», «безжурного» сільського життя!.. Ось вони «біленькі хатки» й «вишневі садочки», оспівані письменниками на тисячу ладів!..