Страшними привидами ходять голодні, виснажені, «чорніші чорної землі» селяни… Працюють по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу — і влітку, і восени, і зимою — однаково: ще з весни, щоб доживати якось «до нового», сплатити податки тощо, підряджаються до сусідньої гуральні за п’ятнадцять-вісімнадцять карбованців на цілу осінь і зиму…
Страшна, безпросвітна, каторжна праця…
А навколо нужденних селянських нив і садиб зеленіють безмежні поміщицькі лани, міцними фортецями стоять мальовані панські будинки, фольварки, димлять цукроварні й гуральні, плетуть своє хитромудре в'язке павутиння глитаї-павуки, видушує податки поліція, курить задушливим дурманом сільський піп…»
Неволя і неправда у «вільному» післяреформеному селі штовхають Дейча, Стефановича, Бохановського та сотні подібних до них чесних інтелігентів шукати шляхів для знищення темряви і поміщицько-куркульського панування в селі. Але знайти ці шляхи не так легко. Міські інтелігенти не знають селянства, не знають, як підійти до нього, як підняти його на бунт. Так починається народницький маскарад «ходіння в нарбд», переданий в повісті також через спогади-марення Дейча.
«Бунтарі» — твір гостро психологічний. На відміну від «Героїв змов» у ньому майже відсутні пригодницькі сюжетні ходи, мало захоплюючої, сюжетно напруженої дії. Вся увага письменника спрямована на внутрішній світ його героїв, особливо Льва Дейча, але поглиблений психологізм не пошкодив повісті: вона читається з величезним інтересом, бо позитивні герої, що діють у ній, дуже привабливі, інтелектуально багаті людські індивідуальності.
У роздумах, спогадах, снах Дейча відбивається його чесне, пройняте щирим прагненням служити народові життя, його добра, людяна, хоч інколи занадто інтелігентна, вразлива, здатна «переключатися» на різко відмінні психічні регістри душа.
Зібранішим, міцнішим вимальовується Яків Стефанович, хоча в повісті йому приділено уваги менше, ніж Дейчу. Зовсім за рамками твору залишився третій учасник «чигиринського бунту» Іван Бохановський.
Чи не найсимпатичнішим вийшов у повісті Михайло Фроленко — загартований революціонер і досвідчений конспіратор. Його боротьба за організацію втечі «південних бунтарів» з тюрми позначена справжнім героїзмом. Він, винахідливий і сміливий, викликає щире захоплення в Дейча і Стефановича, служить для них високим повчальним зразком. Фроленко дуже подобається і читачеві: блискуче виконуючи найрискованіші операції, він не удає з себе героя, якому невідомі труднощі, страх та інші людські слабості.
Дейча і Стефановича захоплює молодий робітник Давиденко, який потрапив до в’язниці за участь у переховуванні друкарні. Рішучий, мужній, цей вісімнадцятирічний юнак не падає духом. Наперекір встановленим порядкам, він лункою піснею «Есть на Волге утес» будить цвинтарну тишу тюрми і наснажує душі арештантів бадьорим, войовничим настроєм. Давиденко не тільки підкупляє наглядача, але й рішуче попереджує його: якщо він, Пономаренко, і надалі суворо поводитиметься з в’язнями, то буде відлупцьований лук'янівськими босяками. Образи Фроленка і Давиденка надають повісті «Бунтарі» героїчно піднесеного духу, утверджують красу революційної романтики, мужності, витривалості. Через них О. Соколовський наголосив на необхідності поєднання революційної інтелігенції з робітничим Класом, на тому поєднанні, яке стало фактом пізніше — в третій період визвольного руху в Росії.
Сюжетні події роману «Роковані на смерть» відбуваються у Петербурзі через три роки після розгрому «Народної волі» і передають історію підготовки революційною підпільною організацією вбивства Олександра III та страту-царизмом її п’яти найвизначніших представників— Шевирьова, Ульянова, Осипова, Андрєюшкіна, Генералова (8 травня 1887). У ньому з тонким відчуттям історичної дійсності показана та задушлива атмосфера, та тяжка обстановка, яка склалася в середині 80-х років і сама штовхала революційно настроєну молодь до терору.
В умовах розгулу білого терору, шпигунства, спаду революційноїхвилі й громадської активності, навіть передова студентська молодь деморалізується, в її гарячих головах бродять, як примари, різні думки та настрої.
Енергійний, діяльний Петро Шевирьов, який досі активно працював у різних студентських гуртках та організаціях, приходить до болючого для самого себе висновку: зараз займатися революційновиховною роботою не час, неможливо. До його думки схиляється і студент-поляк Юзеф Лукашевич, який, хоча й читав твори Маркса й Енгельса, але подібно до свого друга Шевирьова, соціал-демократом не став. Обидва вони вирішують, що справжні борці повинні зараз на білий терор самодержавства відповісти нещадним червоним терором. Закоханого в науку Олександра Ульянова, як і сина незаможного донського козака студента Василя Генералова та соціалдемократично настроєного Говорюхіна, пориває до пропагандистської роботи серед робітників, а гарячкуватий студент-кубанець Андреюшкін марить бунтами і погромами.