— Вовка боятись — у ліс не ходити… А от що б ви товариство, сказали про спілку з татарами?..
— З невірою?..
— Геть татарву!..
— Не інакше як старшина крутить.
— Та воно й мені так здавалось— Але для першого початку татари можуть бути для нас дуже корисні… Тільки для першого початку.
Хазяїн мавп пересунув люльку з одного кутка рота в другий.
Дід Панас недовірливо похитав головою.
Кривоносий схопився з місця, зробив кілька кроків по хаті, зупинивсь проти Богуна, несподівано повернувся до присутніх і, струсонувши над головою своїми величезними кулаками, раптом гримнув так, що аж мавпи к оло печі прокинулись.
— На погибіль панам!.. Хоч із нечистою силою, хоч з усім пеклом, — аби тільки подолати ляхів!.. Спалити, вирізати всіх до ноги — щоб і духу панського не залишилося на Україні!..
Запанувало глибоке мовчання. Кожний уявляв собі дику, незліченну орду татарську, збиті копитами ниви, руїни спалених сіл.
Максим мимоволі стежив за Богуном. Наче якась тінь упала тому на обличчя. Але зараз же в очах загорівся сліпучий вогонь. Плечі немов поширшали, могутні груди високо підвелися.
— Нема ради. Шкода говорити. Буде, повинна бути така війна, Якої ще не бувало!.. За всяку ціну мусимо скинути з себе панське ярмо. Інакше викорінять пани навіть саме ім’я козацьке.
8
Після того як модний хорунжий коронний Олександр Конецьпольський одержав староство Чигиринське, він майже не жив у своєму замку в Підгірцях — недалеко на південь від Бродів.
Збудований ще за старого гетьмана великого коронного, Підгорецький замок був один з найкращих в усій тодішній Польщі.
Не рік і не два важкої, надмірної праці сотень і тисяч підданих пішло на цей замок. Пам’ятником химерної фантазії панської, символом гніту панів над тисячами простого люду стояв він на високій, порослій дубовим та грабовим лісом горі.
З балконів і вікон його відкривався широкий краєвид на околишні села, на поля, на яри, на ставки, на сині ліси й на потужну фортецю в Бродах.
На трьох терасах навколо замку стояли важкі гармати. Високі вали оточено було глибоченними ровами.
У саду, що розкинувся по горі, виглядали з гущавини легкі альтанки, чорніли химерні гроти, били гомінкі водограї, біліли чудові статуї роботи найкращих італійських майстрів.
Років чотири тому, коли одружився молодий Конецьпольський з Варварою, канцлерянкою Замойською, молодшою сестрою Гризельди, що була за князем Яремою, — часто відбувалися в Підгірцях бучні бенкети.
Але за останні роки, після того як молоде подружжя виїхало до Черкас і лише коли-не-коли навідувалося в Підгірці, тихо стало в розкішному замку.
«Тай добре, що тихо, — думала одна з колишніх покоївок пані Конецьпольської, Оксана, — добре, що тихо, що ось уже й осінь минула, й різдво, й водохреще… вже й весна недалеко… Весна… Чого це я її так чекаю? Чекала й торік… А його все нема й нема. Певно й не буде…»
Потужне сурмління Чийогось рога почулося коло замкової брами.
Оксана метнулася до вікна, але зараз же одійшла й сіла: той, про кого вона мріяла, не може засурмити в панський ріг, не може приїхати з таким почтом.
— А проте хто ж приїхав?
Дівчина глянула крізь вікно й пополотніла.
— Пан Чарнецький! Потвора з сірим страшним обличчям і зеленими очима…
Ці очі, цей погляд, цю тонку гадючу отруйну посмішку Оксана знала занадто добре.
Ще два роки тому, коли старий гетьман доживав свої останні дні, пан Чарнецький звернув на Оксану увагу…
— Ой, що б воно й було, якби не наша молода гетьманша!..
Оксана завжди згадувала про неї з великою вдячністю… Але тепер її вже нема… Що ж буде?..
Шитво випало з Оксаниних рук, — в уяві знов промайнули зелені очі Чарнецького. Навіть згадувати про цю гидотну потвору було для Оксани великою мукою.
— Ой, якби тоді та не молода гетьманша!..
У небіжчика гетьмана Конецьпольського було три дружини. Першої — Жолкєвської — Оксана зовсім не пам’ятала. Друга, Любомирська — поважна жінка, якось несподівано померла влітку 1645 року, ще зовсім недавно.
Гетьман, вже дуже старий, поховавши врочисто дружину, раптом зібрався до Кракова.
Всі дивувалися: чому саме до Кракова, а не в степи, на шляхи татарські або ген аж за гу щі Барські до берегів Дністра?
Адже не раз вирушав старий гетьман у ті дикі краї оглянути вартові загони, що стояли на кресах, розвіяти по широких степах свою тугу, помірятися силою з чамбулом татарським…
А ще дивніше було, коли повернув гетьман до Бродів. Веселий, помолоділий, того ж дня заходився він готувати зустріч молодій дочці воєводи познанського Софії, Опалинській, з якою щойно був одружився в Кракові.