Чимало уваги в романі приділено старшині, зокрема тій її частині, яка виступила на боці повсталого народу, послідовно діяла разом з ним, керувала його боротьбою. О. Соколовський уперше в українській літературі любовно і дуже виразно змалював образи Данила Нечая та Івана Морозенка. Письменник дав повну волю найтеплішим барвам своєї палітри для того, щоб яскраво передати і привабливу зовнішність, і внутрішнє благородство цих прославлених народом героїв визвольної війни. Пригадаймо симпатичну постать брацлавського полковника Нечая, його спокійно-розважливу, розумно-дотепну розповідь Богунові та бойовим друзям вінницького полковника про новини з гетьманського штабу.
Високою громадянською сміливістю і людяністю віє від образів Станіслава Кричевського та Филона Джеджелія. Посланий Хмельницьким з невеликим загоном проти міцної армії Радзівілла, полковник Кричевський виявляє багато військової мудрості, хитрощів, оперативності, особистої відваги і завдяки цьому завдає литовському гетьманові ряд дошкульних ударів, зриває його стратегічні плани.
Щоб зберегти живу силу свого загону, оточеного ворогом, поранений Кричевський наказує своїм — козакам тихо вночі вибратися з табору, а сам залишається тут. Безмежно відданий козацькій справі, він і в руках Радзівілла не схиляє перед ворогом голови, дезорієнтує його, поводиться незалежно, а перед смертю відмовляється від сповіді. Козака Максима настільки зворушує мужкя поведінка старого полковника, що він самовільно залишається з Кричевським у таборі, прислужує йому, а потім щирими сльозами оплакує його смерть.
Неабиякою мужністю пройнята і поведінка Джеджелія в оточеному берестечківському таборі. Чуючи рішучий настрій козаків видати боягузливу старшину польському командуванню, Джеджелій сам висуває пропозицію видати його одного — недавно обраного гетьмана.
Але найбільше приділив О. Соколовський уваги Богуну та Хмельницькому. Це, власне, й закономірно — вони ж головні герої роману, керівники й організатори визвольної війни. Тому й не випадково саме ці образи твору так притягнули увагу критики. Ми вже наводили зразки цієї критики 30-х років, яка дорікала письменникові за те, що він нібито зідеалізував Хмельницького і Богуна. А пізні ще дехто з критиків звинувачував романіста в тому, що він немовби протиставив цих двох історичних діячів.
Насамперед у романі чітко показано, що Богдан Хмельницький та Іван Богун високо цінують, шанують, поважають і люблять один одного, що в їх стосунках відсутні заздрощі чи особиста конкуренція. Ще на початку твору Богун каже, що він завжди вірив у Богдана, називає його найдосвідченішим і найрозумнішим серед старшини. З першими подихами визвольної боротьби Богун вирішує, що далі сидіти у Вінниці не можна, іде до Хмельницького і стає його найактивнішим помічником.
Знаючи високу відвагу, світлий розум і непідкупну чесність вінницького полковника, гетьман завжди звіряє йому свої думки, радиться з ним, залучає до розробки бойових планів, доручає найвідповідальніші операції тощо. Хмельницький щиро турбується про життя й здоров’я свого славного полковника. Схилившись над пораненим під час штурму Збаража Богуном, він з болем у серці, крізь сльози говорить: «Коли помре — другого такого вже в мене не буде…»
Отже, лінія особистих взаємин двох героїв не дає підстав для висновків про протиставлення їх письменником. Чи є в романі розходження між Богуном і Хмельницьким? Так, є. Вони виявляються в різному розумінні гетьманом та полковником стратегії і тактики ведення війни і зумовлені не розбіжністю їх політичних програм, інтересів, а відмінністю двох натур, характерів (адже обидва герої-патріоти прагнуть визволити рідну землю). Досвідчений політик і дипломат, людина спокійної, розсудливої вдачі, Хмельницький так веде війну, щоб виграти її найменшою ціною. Том у й не поспішає, хитро маневрує, враховуючи мінливі політичні ситуації, стан і поведінку ворога, свої тили, резерви, можливих союзників і противників.
Богун же — запальний, рішучий вояка — не завжди може (або найчастіше— не може) все це збагнути. Він обстою є потребу навальної дії, безоглядного наступу, і тому тактика гетьмана, особливо в часи поразок, асоціюється в його уяві із зволіканням, нерішучістю або навіть із зрадою гетьмана великій народній справі.
Але чи свідчать ці розходження про протиставлення автором Богуна Хмельницькому? Ні, не свідчать. Навіть і тому, що відчутних наслідків вони не дають, що практично Богун ніде не бореться проти Хмельницького, що жодного разу він не доводить переваг своєї тактики, що ця тактика не застосовується, а повстанська армія за тактикою гетьмана успішно громить польсько-шляхетських загарбників. Але не тільки тому. Ще більше тому — і це головне — що найчастіше позиції Богуна на ділі виявляються хибними, обурення безпідставними, а підозри непідтвердженими. *