Автор загострює події, ще більше напружує психіку свого героя.
В умовах важкої облоги у вінницькому монастирі лихим вихором кружляють збурені думки й почуття Богуна. Хіба тепер можна, питає він сам себе, сподіватися допомоги від гетьмана? Адж е він винуватий у смерті Нечая! Ні, не можна. Надії згасають, а лють і щось подібне до мужнього відчаю скипають. Та, довівши ситуації і почуття героя до найвищої напруги, письменник враз круто повертає сюжет — кидає кілька загонів від Хмельницького на допомогу обложеним. Ця несподівана подія придушує, гамує темний гнів у наболілій душі Богуна, ніби «переключає» її з несамовитого forte на тихе piano.
Ми чуємо це її нове, притишене, як давні жалі, звучання: «Колишні думки про те, що з гетьманом доведеться боротися, спалахнули тільки на мить».
Обурення та підозри Богуна будуть ще і ще спалахували, але жодних практичних наслідків не дають і немовби самі собою розвіваються. Якось незадовго до Берестечка вінницький полковими знову думає, що більше вірити гетьманові ніколи не де, що тепер від нього «усього можна сподіватися: зміг же він залишити Нечая напризволяще». Хоче навіть сам відверто сказати про це Хмельнн цькому. Але тут же й вгамовується: хіба зараз, коли треба бити шляхту, яка стала табором під Сокалем, час займатися виборами нового гетьмана? А скоро після цих гірких роздумів, зустрівшись з Хмельницьким, Богун приємно для себе здивувався: напередодні майбутньої битви гетьман був бадьорий, діяльний, рішучий, готовий нещадно громити ворога і вірив у перемогу. Коли під час розмови Хмельницький запропонував разом підняти келехи, Богун не відмовився…
Нарешті, останній спалах, останній повів душевної бурі героя, яка вирує, мов кратер вулкана, і мало не переростає в ураган. В цій ситуації Богун зазнає найкрутіших і найболісніших поворотів. Ніби просвітлений розмовою з Хмельницьким, він іде до Берестечка спокійний, ясний — без жодних сумнівів і, підозр. Т а от повстанська армія спізнилась: ворог, прийшовши раніше, зайняв зручніші позиції під Берестечком. І в душі героя знову тріпнулась тривога — прогавили. Хто винен? Гетьман. Адж е обіцяв він розбити королівське військо ще на марші, а що вийшло?
Але до урагану не доходить. Добрий настрій козаків, чіткий порядок у війську заспокоюють Богуна. Під час розробки гетьманської ідеї «вужака» мирно і доброзичливо течуть полковникові думки. Коли успішно, як і передбачав Хмельницький, розгортається берестечківська операція, Богун, перший помічник гетьмана, радіє, мріє про перемогу, принадне майбутнє.
Та знову крутий поворот: лукавий хан зраджує козаків, а Хмельницький кидається в його табір, щоб повернути татар у бій. Не збагнувши всієї складності маневру, не відаючи того, що хан затримав Хмельницького, Богун зразу робить категоричний висновок:
«Подався за ханом?.. Як?.. За ханом? Покинув військо? Тепер, після берестечківської ганьби, чаша, здається, переповнилась, більш вагань і самокаяття за власні помилки не буде: в кінці роману Богун, суворий і рішучий, їде на масловоставську чорну раду, куди з Паволоча викликаний і Хмельницький, що повернувся з татарського табору.
Розбіжність між Іваном Богуном та Богданом Хмельницьким розгортається в романі ще по одній лінії, яка є складовою частиною їх загальних стратегічно-тактичних розходжень. Йдеться про ставлення до сусідів, насамперед до татар. Ми вже бачили, що Богун не схвалює тактики гетьмана щодо польської корони, дипломатичної гри, переговорів, договорів з королем. Полковник стоїть на одному: наступати, наступати навально, рішуче, відкинути геть всілякі дипломатичні викрутаси і нещадно громити окупантів. Але Хмельницький не слухає і здійснює свою тактику. Це дратує Богуна, будить у ньому недовір'я.
Не легше стоїть справа із татарами. Богун знає, що народ не любить татарських ясирників, бачить, що хан діє нещиро, хитрує і зраджує. А гетьман, незважаючи на все це, намагається зміцнити спілку із зрадливим союзником, тягне — інколи навіть дорогою ціною — його за собою в бої чи йде йому на окремі уступки. «Для чого?» — питає полковник сам себе або своїх товаришів, та розібратися в цій складній політиці не може. І тоді ніби сам собою випливає висновок: геть цього ненадійного союзника, без нього обійдемось!