Ми розглянули всі важливіші питання, в яких розходяться Богун та Хмельницький, і ті ситуації роману, де ці розходження виявляються. Чи дають вони підстави говорити, що О. Соколовський протиставляє Богуна Хмельницькому? Думаємо, не дають і навіть найменших. Два герої, люди різних, дуже відмінних натур, вдач, рівнів розвитку, політичного гарту, просто розійшлись, вірніше Богун відійшов від Хмельницького, не схвалюючи його стратегії і тактики. Оце і є в творі незаперечним.
На чиєму ж боці автор, чию поведінку він схвалює, утверджує — Богуна чи Хмельницького? Коли судити по тому, що головним героєм роману є Богун, по тому, що на останній сторінці твору висловлюється Богун, а про Хмельницького лише згадується, та й то не в позитивному, а в якомусь нейтральному плані; коли взяти до уваги любовне змалювання Богуна в романі в цілому, то можна зробити висновок, що схвалюється саме його поведінка.
Коли ж вдуматися у все те, що ми навели попереду, то вийде зовсім навпаки. Справді, адже буквально в усіх найгостріших ситуаціях, у всіх тих випадках, коли Богун бере під сумнів тактику гетьмана, звинувачує його в нерішучості або навіть зраді, коли нервує, щиро і боляче переживає — у всіх цих випадках Богунові доводиться згодом переконуватися, що він неправий, що дарма гарячкував, що плани, дії, стратегія Хмельницького в цілому вірні, що вони здійснюються і приносять потрібні наслідки.
Пізнавши добру, відверту натуру Богуна, ми залишаємось певними, що коли б автор продовжив свою розповідь (до речі, як свідчить А. Іщук, О. Соколовський «мав намір написати продовження роману «Богун», для чого опрацював уже багато матеріалів»), коли б Богун зустрівся на Масловому Ставі з Хмельницьким і дізнався від нього про все те непередбачене й тяжке, що сталося в наметі підступного хана, — з його благородного обличчя зійшла б та кам’яна суворість, з котрою іде він на раду. Цього разу полковник також визнав би, що його підозри не мали поважних підстав, були помилНовими. І тут логіка не тільки історична, а й чисто психологічна, вона випливає з характеру Богуна та всіх попередніх взаємин полковника з гетьманом.
Таким чином, поведінка вінницького полковника в романі говорить далеко не на його користь. Вона свідчить про те, що Богуна важко прийняти за того позитивного, а тим більше — ідеального героя (як це твердилось у згадуваних рецензіях 30-х рр.), який би представляв собою утверджуючу програму твору. Що ж це, справді, за герой? З одного боку — мужній воїн з гарячим серцем, з девізом:
«Краще з доброго коня впасти, ніж поганим конем їздити», — прекрасний організатор і полководець (пригадаймо вінницьку оборону і рятування людей з обложеного берестечківського табору), простий у побуті і взаєминах з козаками, вірний друг і товариш; а з другого — нервовий клубок, лабіринтне вмістилище сумнівів, підозр, недовір'я до дій того, хто керує визвольною боротьбою цілого народу, безсилля й нерішучості.
Весь час Богун сумнівається, не вірить, сам карається, загрожує, що буде боротися проти гетьмана, але й разу не здійснює своїх погроз: то розуміє, що не підходить час, то бачить, що нема причин для боротьби. Кожного разу його погрози залишаються погрозами, та й носять вони, так би мовити, камерний характер: їх полковник звіряє тільки своїм близьким знайомим або друзям, але в козацьку масу, в народ, про якого не раз говорить як його оборонець, з ними не йде.
Чи хотів О. Соколовський вивести Івана Богуна таким? Думається, що не хотів. Тут, либонь, маємо справу з тим явищем, яке дехто їз літературознавців називає ідеєю-помилкою: коли фактичний стан речей у творі не співпадає з суб'єктивними бажаннями автора.
Увесь наведений попереду матеріал про взаємини Богуна й Хмельницького утверджує вірність, виправданість стратегічно-тактичної лінії гетьмана і свідчить про прихильність, симпатії автора до вождя повсталого народу. Тому не має під собою найменших підстав твердження про те, що нібито О. Соколовський намагався зробити Хмельницького зрадником: адже за винятком останнього обвинувачення Богуна — в тому, що немовби гетьман утік до татар, боячись повстанців, — усі попередні автор спростовує, показує (то через розгортання подій твору, то устами своїх позитивних персонажів) їх необгрунтованість, а інколи й причини (різні плітки, розповсюджувані ворогами).
Цього останнього звинувачення письменник спеціально не спростовує, але воно, по суті, спростоване ще до його народження: в романі показано, що Хмельницький не втік до хана, в поїхав, щоб повернути орду на поле бою. Цікава і ще одна деталь: коли Богун говорить, що гетьман утік, рятуючи свою шкуру, Филон Джеджелій у це не вірить. А пригадаймо всі щирі похвали та високі оцінки на адресу мудрого гетьмана, що йдуть з уст Богуна, Нечая, Джеджелія, Кричевського та інших позитивних персонажів; пригадаймо, нарешті, авторські характеристики та любовне змалювання письменником його постаті. (Одне з них наводилося в цитаті з рецензії «Контрреволюційна кащенківщина»). Все це незаперечно свідчить про те, що Хмельницький позитивний — і навіть більш позитивний, ніж Богун, — герой роману.