Сумний, немовби посиротілий після смерті старої гетьманші замок умить одмінився: забігали, заметушилися сотні слуг, почали наново фарбувати й убирати просторі покої, сріблом, і золотом, і чистим глибоким склом коштовних венецьких свічад заблищали «ізби гостинні», призначені для учт і бенкетів; по стінах, по підлогах покоїв простелено пишні килими, гаптовані золотом червоні, сині, блакитні єдваби, а в кімнаті, де так ще недавно померла стара гетьманша, поставлено розкішну алькову з дорогоцінним китайкбвим наметом турецьким, що здобув його гетьман у самого баші під час Хотинської війни.
Небавом приїхала до замка й нова гетьманша.
Казали, що молодій уже років двадцять п’ять, коли не більше.
Але з літами не згасла, не потьмарилася її врода. Як і років тому п’ять, сліпучо прекрасна була ця жінка. Недарма казали про неї в Кракові, що то ангел святий зійшов на землю, щоб здивувати й ущасливити людство.
Оксані аж страшно стало, коли вона вперше побачила цю жінку: ця незвичайна краса не тільки чарувала й захоплювала, — водночас вона примушувала відчути щось нелюдське, щось потойбічне…
— Діабліца! — сказав старий патер Антоній, і слово те пошепки повторювано десятки, сотні разів.
— Діабліца! — казали старі вояки з генеральної військової канцелярії.— Діабліца, — шепотіли пани, панянки, шляхтичі й увесь численний двір коронного гетьмана.
І розбіглася, й зросла, й міцно засіла в серцях поголоска, що нова молода привернула до себе старого гетьмана чарами, що й краса її від нечистої сили, що гетьманша не ледаяка відьма, а страшна не відома ще досі потвора.
Оксана теж, як і всі, трохи боялася гетьманші, але щось їй підказувало, що ця жінка дуже нещасна, що вона не здатна чинити зле.
О тож Океані неначе камінь заліг на серці, коли все частіше, все голосніше згадувано по всьому замку нечисту силу, коли немовби важка хмара передчуття якогось страшного нещастя нависло над Бродами.
І справді, не минуло й двох місяців, як старий гетьман раптом заслаб і з невідомих причин усього лише через кілька днів помер…
Отоді-то й зустрілась Оксана вперше з Чарнецьким…
Сила-силенна панства, мало не ціла Польща, з’їхалася до Бродів.
Сто тисяч злотих витрачено зі скарбниці Конецьпольських на похорон.
На чолі кліра стали епіскопи луцький і волоський, монахів сто сорок, ксьондзів сто, попів та протопопів двадцять дев’ять.
Перед труною їхав вороним конем пан Коморовський — ротмістр, що дуже подібний був станом і лицем, а особливо бородою до змерлого гетьмана: він репрезентував небіжчика…
Був на ньому червоний саєтовий жупан з діамантовими петлицями, в руці тримав булаву, саджену коштовним камінням.
За ним шестеро коней у жалобних попонах везли труну. Обабіч повозу сорок слуг, трубачів та сурмачів тридцять, довбишів з бубнами шість.
За марами родина й гості значніші, — сенатори, посли від короля, від королеви й від королевого брата, військові, урядовці, почет.
Був серед цієї юрби й Стефан Чарнецький…
Тяжко б тоді довелося Оксані, якби молода вдова не погодилася відпровадити її до Підгорецького замка…
І ось уже чи не два роки Оксана в Пігорцях. Шиє й вишиває… Дуже подобається її робота дружині молодого Конецьпольського. Хоче вона забрала Оксану до Черкас. А поки що загадує їй усе нову й нову роботу: то гаптувати золотом дорогі саєти, то вишивати хустки, рушники, стрічки…
З раннього рана до пізньої ночі гнеться Оксана з а шитвом. Ніколи для се бе — завжди для панів…
І ще є в Оксани робота: ходити за хворими. Ще з того часу, як гоїла вона рани козакові, що порубаний був у сутичці з молодим Конецьпольським, — почали оповідати про Оксанйне вміння. Ліків вона знала небагато, але здатна була як слід перев’язати рану, загоїти якусь болячку, інколи навіть і зупинити кров. Цього було досить, щоб її вважали за лікарку.
Рідко хто в замку не думав, що ліки — це чари.
Але ні в кого не повертався язик назвати Оксану чарівницею. Дуже вже неподібна до чарівниці була вона зі своїм сумним обличчям, зі своєю скромно заплетеною темно-русою косою, з блакитними, трохи неначе здивованими очима, що в них помітно було приховану тугу.
Та й молилася вона гаряче й довго, немов черниця.
Правда, молилася не найсвєнтшому панові Христусу, не панському богові, а своєму — хлопському…
А все ж молилася.
І ніхто з численної замкової челяді й дрібної шляхти не насмілювався сказати про Оксану щось образливе…