Так воно якось пішло ще за життя старого гетьмана: батько Оксани — простий козак — чимсь дуже прислужився був Конецьпольському в поході проти татар. Оповідали, що врятував гетьмана від неминучої смерті, а сам загинув.
З того часу взяв Конецьпольський Оксану з старою бабою до замка. Баба скоро померла. Тяжко довелося Оксані. На щастя, старий гетьман не забував про неї запитувати, й тому ніхто не насмілювався образити або скривдити сироту.
Але тепер старий гетьман давно вже в сирій землі, немає й молодої гетьманші…
А Чарнецький же з'явився в Підгірцях недарма…
Кілька днів намагалась Оксана нікуди не виходити, щоб не навернутися йому на очі: не сидітиме ж він тут увесь час, має ж від’їхати…
Але Чарнецький чомусь зволікав. Казали, що він повертається до Чигирина з Варшави й що молодий Конецьпольський доручив йому навідатися до Підгірець, а головне — оглянути в Бродах великі майстерні, де виробляли єдваб.
Оксана ховалася… А проте непомітно стежила й знала, що цілими днями ходить по замку високий ошатний Чарнецький, а за ним наче тінь — клишоногий, низенький, з плюскнявим обличчям і масними вицвілими очима патер-єзуїт.
Яких тільки нема серед цих єзуїтів: є такі, що й найбільший магнат з ними не зрівняється, а не мало й таких, що, як оцей, скидаються скоріше на слуг чи лакеїв…
Ходять Чарнецький з патером, і придивляються до всього, й розмовляють про щось, густо пересипаючи мову латинськими висловами.
Ось і зараз зупинились вони у внутрішньому дворі, просто світлички, де працює Оксана, й про щось таємниче шепочуться. Патер увесь час показує на вікно.
Чого б тільки не дала Оксана, щоб почути їхню розмову!
— Ох, пане, она ж схизматка, — розсипається перед Чарнецьким патер, — проста брудна хлопка. Соztо tакіеgо u niej pan wizdi?[1]
Хмара пробігає сірим подзьобаним віспою обличчям Чарнецького. Зелені очі спалахують гнівом…
— А проте ладна хлопка, ой ладна! — захльобується патер слиною. — Якраз для пана!
— Пане ойче, часу небагато, — каже Чарнецький. — Чи все підготовлено?
— Ой, пане, пан сам знає, яке то вперте, яке невдячне те хлопське бидло. Треба ще злота, пане: кілька червінців. О, за кілька червінців тих хлопів можна купити разом з душею…
Дзвенить золото, патер облизується й дме на руки, немовби червінці печуться…
— Finis coronat opus! Кінець— ділу вінець! — урочисто проголошує патер. — Завтра вночі ми її викрадемо.
Чарнецький поволі рушає до ближчих дверей. За ним мов тінь, мов слуга, мов собака, — низенький слинявий патер…
— Оксано, Оксаночко! Ти зовсім не виходиш із хати. Ходім униз, у челядницьку, — кажуть, кобзар прийшов.
— Кобзар, Катрусю? — немов прокидаючись від сну, питає Оксана.
— Та ще який! Старий, сивий мов голуб а голос — чудовий…
— Ходім, сьогодні ж можна — неділя…
Кобзарі в Підгорецькому замку не бувають майже ніколи, — не пускають. Але цей якось упросився.
У великій темній з низькою стелею челядницькій повно народу. Тут і покоївки, й грубники, й гайдуки, й льокаї, й пахолки, й конюхи, й кухарі, й водовози, й швачки, й пральниці. Набилося стільки, що й дихати важко.
На широкій лаві — сивоусий кобзар з бандурою. Поруч з ним хлопець років тринадцяти. Він пильно роздивляється навкруги, немовби шукає когось серед присутніх.
Ось на хвилину зупинивсь поглядом на Оксані й наче почервонів трохи.
— Ні, рано ще такому молодому на дівчат задивлятись…
— Диви, яке ж то вродливе хлоп’я! — здивовано шепочуться покоївки.
— А яке худе та нужденне…
— А яка свита подрана…
— Дала, мовляв, карі очі, та не дала долі…
«А й справді, яке нещасне», — думає Оксана, зустрічає хлопцевий погляд і почуває, що хлопець дивиться на неї якимсь незвичайним поглядом.
Ось він витягує з-за пазухи хустину.
Ой, щось наче дуже знайома Оксані оця хустина…
Дуже знайома… Та ба, хіба мало однакових, ну зовсім однаковісіньких хустин
Але серце вже б ’ється тривожно, немовби щось передчуває.
А хлопець згорнув хустину й не ховає її.
Зрідка погляне то на Оксану, то знову на хустку й немовби похнюпиться.
Чогось тривожно, чогось хвилинами радісно й страшно Оксані.
А що як у хлопця справді та сама хустина, що вона її подарувала колись тому… козакові, якого жде ось уже другий рік?
А струни бандури бринять і рокочуть, а струни говорять про волю, про весну, про степ, про лиху сирітську долю, про очі дівочі, що в’януть в неволі, про те, як тяжко жити серед чужих людей…