Богун

І раптом відчиняються в челядницькій двері, чутно приглушений шепіт челяді…

Оксана бачить, що ввійшли пан Чарнецький з патером і теж слухають кобзаря.

Чарнецький аж їсть Оксану очима.

Дівчина червоніє й ще нижче схиляє голову…

— Ой, ладна хлопка, далібуг, ладна, — ледве шепоче Чернецькому патер.

А кобзар начебто вже втомився: нахилився до хлопця й щось шепоче:

— Максиме, це ж сам Чарнецький, матері його ковінька…

Хлопець підхоплюється й подає дідові води…

Знову бринять струни бандури. Знову лунає старечий міцний і врочистий голос. Тихо. Лише коли-не-коли чутно чиєсь зітхання.

Чарнецький ї патер уже пішли…

Може, їх і не було зовсім? Може, вони тільки страшний сон?.. М оже й замок, і люди в челядні теж сон? Ні, ні. Є й Чарнецький, і патер, і все страшне, мов примара, життя… Тільки десь далеко-далеко відійшло воно під рокіт бандури.

Ой, на Чорному морі, на білому камені
Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє.
Смутно себе має —
На Чорнеє море спильна поглядає.
Що на Чорному морі недобре ся починає,
Що на небі усі зорі потьмарило —
Половину місяця за хмари вступило,
А із Низу буйний вітер повіває,
А по Чорному морю
Супротивна хвиля вставає.
Якорі зриває.
Чайки козацькі на три часті розриває.

Скільки разів чула Оксана думу про Олексія Поповича! А чому ж це тільки сьогодні так глибоко-глибоко западають у серце немудрі слова?.. Чому мов живе хвилює перед очима страшне, розбурхане море, кидає, б’є, заливає козацьку чайку, а над страшними хвилями — ще чорніші, ще страшніші примари хмар?

А дід уже співає про інше — про щось невимовно сумне й рідне.

І здається Оксані, що то не до струн бандури, що то до її серця ледве помітно торкаться дід рукою, що то не для всіх, а тільки для неї співає він свої пісні…

Їхав козак на війноньку,
Прощав свою дівчиноньку:
Прощай, дівчино зарученая,
Їду в чужу сторононьку…

Дай м’ні, дівчино, хустину —
Може, де в бої загину —
Темної ночі закриють очі,
В темну могилу зариють…

Ще ніколи не чула Оксана цієї пісні… Немовби навмисне склав її дід…

І раптом пекучий біль стискує дівчині серце: подарувала хустину, десь у диких степах загинув козак, і ось тепер дід переказує останній привіт від нього… Хіба ж не такий буде кінець пісні? Хіба ж не тому хлопець ізнов розгорнув хустину й пильно дивиться в вічі Оксані?..

Ледве стримується вона, щоб не заридати, а сльози, рясні мимоволі вже затуманюють зір…

А ж раптом голос немовби зраджує дідові; вже не сумно, вже зовсім бадьоро лунає пісня:

Дала дівчина хустину,
Кодак в боях не загинув —
Степом татарським,
Шляхом Кучманським
Верне коня на Вкраїну:
«Коню мій коню — срібні стремена,
Швидше додому — жде наречена…».

Але що сталося?.. Чому не співає далі кобзар, чому він підвівся й поклав бандуру?..

3 хлопцем…

— Що сталося хлопцеві? — лунає тривожний гомін…

Хлопець лежить на долівці лицем униз, дід стривожено нахилився над ним.

— Нічого, нічого, — заспокоює дід, — це буває… Хворий він… трохи… Та ще от рана в нього на нозі.

— Та що сталося?

— Коли він захворів?

— Тихше, тихше, — шепоче дід, — дайте хустку — треба насамперед голову вкрити чимсь чорним.

Хлопець лежить на лаві.

Поволі всі виходять із хати.

Тільки Оксана з Катрею залишаються. Оксані треба оглянути хворого. Він лежить горілиць, обличчя йому зблідло, очі заплющені, а з-за розстебнутої на грудях сорочки видно ту саму хустку. Ту саму…

— Принеси, Катрусю, водй холодної…

— Оксана? Та сама? — шепоче немов, у нестямі хлопець і подає їй хустку.

Дідові очі блищать незвичайнйм вогнем.

— Тобі привітання від Богуна… Від Івана Федоровича, — пошепки каже дід.

9

Глибокий яр тягнеться майже од самого Підгорецького замка аж до густого дубового лісу, що, розкинувся на кілька миль.

Над яром, а де-не-де й на самому дні ростуть вузлуваті широковіті в’язи, по схилах густо розрісся орішник, глід, колючий терновник.

Снігу майже нема, хоч уже лютий місяць. Чорно й пусто навкруги, півтемно в яру, тихо.

А ж ось чутно чиюсь розмову; три вершники в темних свитах їдуть ледве помітною стежкою, що в’ється гадюкою по самому дні яру.