— Казали, що там, коло дуплястої груші, — показав Одноокий.
— Ну, що ж, стрінемо трохи ближче, — відповів Кремезний.
Третій, молодший, що їхав позаду, раптом зупинив свого вороного.
— Цитьте… йдуть..
— Де йдуть? — здивувався Кремезний — Не видно й нечутно.
— Вуха тобі клейтухом позакладало! — засміявся молодший.
Постояли тихо.
А справді, йдуть, — посміхнувсь Одноокий, — ну, й вуха ж у тебе, Богуне!..
Далеко на схилі майнули дві постать: одна висока, похила, з мішком чи з бандурою за плечима, друга низенька, жвавіша, струнка.
— А гов! — потихеньку крикнув Кремезний.
— А гов! — весело відповів моледий голосі.
— Ну, все як слід, — сказав дід Панасі — Бачили… Прийде.
— А зраділа як! — скрикнув Максим і почервонів.
Богун почав докладно розпитувати… Зовнішньо він був зовсім спокійний. Тільки ніздрі ледве помітно роздималися та неглибокий шрам над переніссям неначе трохи поглибшав.
Оксана мала прийти Надвечір до тих тополь, що, сто яли над яром коло самої стежки до замка. Щоб не звернути чиєїсь уваги, вона повинна була сказати, що йде до корчми ще раз оглянути хлопцеві рану, бо інакше, мовляв, хворому може бути дуже погано.
Оксана не спала всю ніч. Тільки на ранок наче трохи зімкнула, але зараз же знову вихорем закрутилися думки, встали в уяві ті ж самі образи, що всю ніч не давали їй заспокоїтись, одпочити…
Іван Богун!.. Невже він знову приїхав… Це просто не ймовірно. Цілих два роки жодної звістки, цілих два роки тільки спогади, тільки надії. Та й ті за останній час мовби згасали… Справді, як вона могла не вірити? Я к могла піддатися сумнівам, коли він сказав на прощання:
«Приїду. Не скоро, може, аж на ту весну, може, навіть на другу. Але приїду. Коли не забудеш, коли не знайдеш собі другого — поїдемо зі мною: може й краще тобі буде в козацькій родині, ніж у цьому кублі лядському…»
«Може й краще», — який він смішний!.. Та, мабуть, у пеклі краще, ніж отут. День у день над шитвом, серед чужих, серед панів, що знущаються над вірою, що поводяться з простими людьми гірше, ніж з бидлом… І потім Чарнецький…
«Невже-таки справді Іван приїхав? Невже справді завтра… ні, не завтра — сьогодні можна буде навіки ви рватися з неволі?.. Так, як вирвався тоді він… Ох, як давно це було!.»
Стояла прозора осінь. У Бродах готувалися до зими: рубали дрова в ближчих лісах, закінчували поправляти гетьманські покої, добудовували великі нові стайні.
По селах їздили панські офіціалісти і наглядачі — збирали податок.
На північ щодня тягнулися довгі валки з пшеницею, житом, овсом: сотні тисяч пудів різного збіжжя щороку продавав Конецьпольський німецьким і шведським купцям.
А з дальших і дальших земель Конецьпольщини щодня підходили все нові й нові валки — з хлібом, з воском і медом, з сушеною рибою, з поташем, селітрою, смолою, дьогтем, — теж на північ. А скільки ж то валок тягнулося, доминаючи Броди, просто на Краків, на Шлезьк, на Варшаву, на Гданськ?
Багату данину збирав старий, гетьман зі своїх семисот сорока сіл, зі своїх чи не найбільших у Польщі маєтностей… Сотні дрібних і великих орендарів, десятки тисяч підданих платили податок магнатові.
Нерідко бачила Оксана й тих, хто відмовився платити данину панові. Велика тюрма в Бродах завжди була, повна.
Ой, як боялась Оксана, що й Іванові теж доведеться сидіти в тих темних, вогких склепах!..
А проте бог милував.
Дивно якось усе це сталося.
Стояла прозора осінь. Одного дня прибіг орендар з якихось дуже віддалених сіл. Кінь під ним ледве держався на ногах.
— Бунт, бунт! Знову хлопи бунтують! — рознеслося по замку.
І зараз же помчав молодий Конецьпольський на чолі загону драгунії.
— Бити, палити, різати, вішати, з корінням вирвати хлопську сваволю!..
І притихло якось у замку, і челядь якось немов посмутніла, нижче схилились у всіх голови, немовби згасли, потьмарились очі…
А панство кляло й нахвалялося:
— Ну й задасть же їм молодий хорунжий!..
— Він їм покаже дорогу до стайні!..
— О, то рицар!..
— За кілька днів упорається з тим бидлом.
Але минув тиждень, другий… Молодого гетьманича все не було…
Нарешті прибіг конем джура — привіз листа. За два дні стануть у Бродах… Спалили, зруйнували дощенту село…
Старий гетьман виїхав зустрічати…
Тоді-то воно й трапилось.
Оповідають по-різному, а було так.
Попереду їхав загін драгунії на чолі з гетьманичем.
Посередині гнали юрбу зв’язаних, закутих, забитих у колодки напівголих повстанців. Позаду — теж чималий загін кінноти.