Зупинилися серед поля, на перехресті: саме під’їхав старий гетьман… Залунали вівати, вдарили сальви з мушкетів…
Ніхто й не помітив, як раптом з’явився коло самих повстанців якийсь козак: певно, під’їхав Стежкою, що крутилась до лісу ліворуч.
Був козак на баскому вороному коні, у звичайній чорній козацькій свиті. Тільки шабля блищала дорогою оправою.
Простий, звичайний козак. Тільки очі горіли гнівом, а в заломі тонких уст помітно було муку.
— Стій, під’їздити не можна! — закричали вартові жовніри.
Козак не звернув уваги.
— Гей, добрі люди!.. Де це вас так покривджено?
У відповідь залунав стогін.
— Преч!.. — знову крикнули жовніри. Але козак не звернув уваги.
— Ех, і жаль, же, — звернувся він до повстанців. — Ех і жаль же, що ми не знали! А то дали б ми чосу отому виродкові! — Козак показав у бік Конецьпольського,
— Преч, лайдаку!
— Бій!..
— Забій! — залунали голоси жовнірів.
— Тихо, ви, стерво лядське! — крикнув-козак так голосно й грізно, що його почули навіть найдальші з усього загону.
— Іване, братику! — в ту ж мить застогнав хтось із повстанців. — Іване…
Але жовнір ударив повстанця прикладом по голові, й той упав.
В одну мить вороний кінь доскочив до жовніра, люто дзвизнула. шабля, й жовнірова голова покотилась додолу.
Всі скам’яніли…
— Бій! — закричав жовнір велетенського зросту, але не встиг ще він замахнутись мечем, як уже захитався від страшного удару…
Кілька найвідважніших кинулися на козака, але кінь його плигнув убік і знову з страшенною люттю наскочив на ворогів. Знов покотилася чиясь голова, зойкнув і полетів у повітря чийсь меч.:.
— Чаклун!..
— Характерник!..
— Диявол!..
— Ш абля його Не візьме стріляйте з мушкетів! — почудися перелякані голоси.
— Взяти живим, — наказав старий гетьман.
Тепер ніхто вже не насмілився вийти проти козака сам на сам.
Навалилися цілою юрбою з усіх боків, обплутали й стягнули з коня арканами.
Як лікувала його, як доглядала; як молилася богові за старого гетьмана, що звелів неодмінно вилікувати козака, як покохала й призналася, як довідалася, що він удівець і що в нього десь аж під Вінницею малий хлопчик, — Оксана згадувала сотні разів. А як страшно було темного осіннього вечора, коли всі гадали, що Богун доживав останні години, а він, заховавши за пазуху ножа, загорнутого в Оксанину хустину, обмірковував, як вийде вночі Через незамкнені двері, як проведе його садом Оксана і як він опиниться за мурами замка…
— Чаклун… характерник… відьмак! — шепотіли й пани, й слуги, побачивши другого ранку, що на лаві, де лежав увесь час козак, залишилася тільки маленька купка попелу…
А серце Оксані аж грало з радості й гордощів.
— О, він розумний, такого не наздоженуть…
І справді, Богуна майже не шукали… Старанно зібрали попіл на ліжкові, облили смолою, закопали в яру й забили в «могилку» осиковий кіл. Так, мовляв, безпечніше…
Але не вбереглися: він знову тут… Ось уже скоро схід сонця… День осінній короткий…
Тільки аж тоді, коли, вийшла за браму, згадала Оксана про пана Чарнецького.
— А що як він якось довідаються? Скоріше, скоріше туди, до тополь, що над яром!..
Але спершу треба було зайти до корчми, де, як гадали в замку, чекатимуть її кобзар і хлопець…
— О, скоріше б, скоріше до тих тополь!
Оксана не звертала б і до корчми, вона з усієї сили побігла б до яру, якби побачила, що від самої брами, на гинаючись і ховаючись, ішов за нею патер з плюскавим обличчям.
— О, to szczesliwy wypadek! — потирав собі руки патер. — О, jaka z to glupa cholopks!. Tera juz nie umknie[2]…
Коли Оксана зупинилася коло корчми, патер, піднявши поли вище колін, побіг якнайшвидше до замка.
Чарнецький сидів у високому кріслі чорного дерева й потягував вино з великого срібного кубка. Певно, не перший, це був кубок, бо очі Чарнецькому посоловіли, щоки, що завжди були жовто-сірого кольору, тепер червоніли, а довгий хижацький ніс був білий як крейда.
Патер знав цю прикмету й трохи — на мить — розгубився.
— На? Со? — заревів Чарнецький. — РszІа? Росоz tо рozla? На, со?[3]
Патер почав пояснювали.
— До дябла! — скричав Чарнецький і з усієї сили гепнув важким кубком об мармурову підлогу, — Rozumiem, weszystko rozumiem! Trzech dragonow ze wna, nie wrecej…[4]
— Раnіе wielmoznу, wszutko to treba robit cicho…[5]
— Га? що? до дябла!..
Не встигла Оксана сказати з Богуном і кількох слів, як налетів Чарнецький з драгунами..