Добре, Що в яру було майже зовсім темно.
Богун в одну мить допався до коней, підсадив Оксану.
Хазяїн мавп з о днооким теж устигли сісти на коней і намірялися прикрити відступ.
Але це б не врятувало Богуна й Оксану від шаленого наскоку Чарнецького, якби не дід Панас, що раптом потягнув Максима за руку, насунув йому шапку майже до самих плечей і закричав' не своїм голосом:
— Оксано, до мене!..
Чарнецький в одну мить опинивсь біля них, ухопив і поклав Максима поперек сідла. Драгуни скупчилися коло Чарнецького, не помічаючи, що дід зупинив коня під грушею й не тікає…
— Рrесz! — Несподівано закричав Чарнецький. — Wszyscy do zamku!..[6]
Драгуни слухняно повернули коней.
Максим лежав в нерухомо.
— Dogodnie tobi, moje ukochanie?[7] — нахилився до нього Чарнецький, випустив поводи й обережно почав знімати з Максима шапку…
— Wilkolak[8] — закричав він мов божевільний.
Кінь його злякано рвонувся вбік, Максим плигнув додолу. Чарнецькій не встиг опам’ятатися, як дід Панас шпигонув кинджалом його коня, і той почав кидатися так, що ледве не скинув з себе вершника…
Через кілька хвилин дід з Максимом уже виїхали з яру й зустріли хазяїна мавп з Однооким, що Богун відряди їм на поміч…
— Догоднє тобє, моє кохане? — засміявся дід, коли Максим пересів на запасного коня.
Хоч як треба було поспішати, а Богун не міг утриматись і кріпко поцілував М аксима й діда Панаса.
— Ну діду, — сказав він з захопленням, — багато траплялося мені пригод, а такої, ще не було.
— Га — га — га! реготав хазяїн мавп. — А чого це ви, діду, коня, а не. вершника шпортонули?..
— А хіба Тобі невідомо, що на таких панах завжди Панцир?.. Та й рука вже не та, що колись під Кафою..
Оксана від хвилювання не могла промовити й слова.
Вона тільки вдячно дивилася то на Максима, то на діда Панаса.
— Ге-гей, поспішаймо! — нагадав мовчазний Одноокий.
Богун потихеньку Свиснув. Утікачі змовкли, коні помчали як вітер…
Лунко били копита об замерзлу дорогу.
З-за хмар виглянув місяць — козацьке сонце.
10
Не минуло й години після втечі Оксани, як Чарнецький з десятьма жовнірами й патером уже гнав навздогін.
Хміль вилетів з голови, зелені очі горіли люттю, ніздрі широко роздималися.
Патер, забувши свій сан, лаявся так, що аж присутнім жовнірам ставало соромно.
Цілу ніч гналися майже без відпочинку. На ранок довелося їхати через якесь село.
Не встигли ще проминути Церкву, як побачили здалеку кількох вершників, що билися з двома козаками.
Вже зовсім приходило до скруту одноокому козакові, на якого насідали аж троє жовнірів? Другий козак, Кремезний, із Товстою, як у бика, шиєю, з усієї сили намагався допомогти Одноокому, але не міг, мав проти себе аж чотирьох супротивників, з яких, аж надто вже небезпечний був рудий, одягнений мов сиворака шляхтич. Він з такою люттю махав своєю довгою шаблею з такою силою й швидкістю, сипав удари, що Кремезний ледве встигав їх одбивати…
Аж раптом з-за повороту як вихор вилетів козак на вороному коні, в чорній свиті.
Він ударив на рудого з таким розгоном, що повалив на землю вершника разом з конем.
Не встиг ще Чарнецький опам’ятатися, як Кремезний і Одноокий приєдналися до свого визволителя, а через хвилину вже тікали чимдуж геть.
Чарнецький під’їхав.
— Ой, ой, — стогнав рудий, розминаючи ногу. — То диявол, а не козак…
— Хто?
— Та отой же розбійник, бунтівник — Богун!..
— Богун? — здивувався Чарнецький.
— Проше пана, то хіба пан не знає, що то Богун? — сердито спитав рудовусий, але раптом обличчя його стало лагідне й улесливе. — Вельможний пане Чарнецький! Падаю до ніг… То пан, певно, бачив мене при дворі старости чигиринського?
— Та щось, здається, пригадую: пан, здається, колись виконував одне секретне доручення пана Олександра Конецьпольського?..
— Так єст! Єстем, коли пан пригадує, шляхтич Симон Гавронський.
— Так, так… тільки не гаймо часу, пане Гавронський, сідаймо на коня — втікачі ще недалеко.
Через хвилину, вони вже мчали навздогін.
— То як же панові Гавронському пощастило простежити за Богуном? — запитав Чарнецький.
О, тут їх ціле кубло, розбишацьке!.. Ще з самих Черкас стежив я за одним кобзарем. Пан розуміє, що то не дід, а шпиг розбишацький?.. Про Хмельницького пан чув?..
— Чув..
— Ну, то й дід, хлопець, що з ним, і отой Одноокий, і той, що з мавпами, — то все шпиги того ребелізанта.